Выбрать главу

— Ет, бодай не казати, — камінці, — відповіла Вітторія.

— Навіщо мене дурити? Адже пахне м’ясом!

— Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці, — сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї — та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м’яса.

— А хіба я не казав, що пахне м’ясом? — промовив дідусь, хитро всміхаючись. — Кличте діток вечеряти.

— Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.

— У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.

Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.

— Діти, а йдіть лишень вечеряти! — гукнула радісно мати й насипала повну череп’яну миску юшки.

— Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки, — сказав старець.

Вітторія похитала головою і сумно промовила:

— Нема у мене в хаті й крихти хліба.

— Знову ви мене дурите, — сказав старий. — Погляньте-но гарненько в миснику.

Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його — а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят! Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:

— Тепер би нам усім з’їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.

Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.

Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в’язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.

Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:

— Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!

— А так, ви вгадали, — сказав старець. — Для мене не штука зробити все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб — мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався — усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м’ясо, у миснику — хліб, у льоху — сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.

І дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:

— Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!

— Я й радий би, та не можу, — сказав чаклун. — У нас, чарівників, незламний звичай — віддячувати кожному тим, що він заробив.

По цих словах дідусь пішов собі.

Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднілось, вона мерщій побігла до Анни-Марії.

Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:

— Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар… Ой-ой-ой! — і схопилася за щоку. — Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо… Ой-ой-ой! Бережи його пресвята Мадонна!

На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ґанку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася — та лусь синка по голові!

— Ох, персику мій золотий! І тебе не помилував отой старий дур… Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець — себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.

Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.

Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся — він дідусь добрий. Але пам’ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те і дістане.

Котенята

Була собі одна жінка і мала рідну дочку та пасербицю. Дочку свою мати жаліла й пестила, а пасербицю змушувала тяжко працювати без просвітку.

От послала вона якось пасербицю нарвати в полі петрових батогів. Шукала їх дівчина, шукала і раптом натрапила на велику головку кучерявої капусти. Взяла її обома руками за качан, тягла, тягла — насилу вирвала. Дивиться, а там, де росла капустина, видно льох із східцями. От дівчина пішла й пішла тими східцями і раптом опинилася в якійсь хатині, а там було повно котенят. І диво: кожне котеня свою роботу робить: те білизну пере, а те воду носить, це шиє, а те посуд миє, а он оте тісто місить. Дівчина попросила в одного котенятка віничок і замела в хатині, другому білизну попрати допомогла, третьому відро з криниці витягла, четвертому хліб у піч посадила.