А невдовзі померла й дочка, бо працювати вона не хотіла, а без матері не вміла для себе навіть юшки зварити.
Добра й працьовита пасербиця побралася з гарним хлопцем і жила на світі довго й щасливо.
«Оце тобі сім!»
Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще. А мати насипала їй і, насипаючи, все промовляла: «Три… чотири… п’ять…»
Коли ж доходило до сьомого полумиска, мати давала дочці добрячого штурхана й вигукувала:
— Оце тобі сім!
Якось ішов недалечко багатий юнак. Побачив він у вікно, як мати штурхала свою гарну дочку, приказуючи: «А оце тобі сім, а оце тобі сім!..» Дуже припала йому до вподоби дівчина-красуня. Зайшов він до їхньої господи та й питає:
— Сім? Чого сім?..
Матері сором було признатися, що дочка так багато їсть, і вона сказала:
— Сім?.. Сім веретен прядива. Вона в мене така працьовита, що невдовзі й овець їй не вистачить. Сьогодні напряла вже сім веретен, і все їй мало! Довелося її покарати. Нехай хоч спочине.
— Коли так, — сказав той перехожий, — то віддайте її мені за дружину. Але я спершу побачу, чи то й справді вона така працьовита.
Відвіз він дівчину до себе і поселив у кімнаті, повній кужелю.
— Я капітан, — сказав юнак, — і вирушаю в далеку плавбу. Якщо, поки я вернуся, ти перепрядеш весь оцей кужіль, то справимо весілля.
Крім кужелю, капітан залишив у кімнаті ще дорогі сукні та коштовності, бо він був дуже багатий.
— Як поберемося, все оце стане твоїм, — сказав він дівчині, прощаючись. Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. Їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива. Приміряла другу, дивиться — ще краща вона, ще чарівніша… А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитись, натішитись…
А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі. Зажурилася дівчина — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.
Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.
— Не бійся мене, — каже вона дівчині, — я прийшла тобі допомогти: я прястиму, а ти змотуй нитки на веретено.
Ще ніхто у світі ніколи не бачив такої моторної прялі, як оця бабуся! Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, а вона вже спряла увесь кужіль. А вії в неї за той час подовшали настільки, що сягнули нижче носа й навіть нижче підборіддя. Коли роботу було скінчено, дівчина запитала:
— Чим же вам віддячити, бабусю?
— Нічого мені не треба, тільки запроси до весільного столу, коли йтимеш за капітана.
— А як я вас знайду?
— Ти тільки гукни: «Колумбіно!» — і я прийду. Та лихо тобі, як забудеш моє ім’я й не запросиш мене на весілля, — усе твоє прядиво тоді знову стане кужелем.
Коли на другий день вернувся капітан додому, він переконався, що весь кужіль спрядений.
— От і добре, — сказав він, — здається, я знайшов таку дружину, якої шукав. Глянь, які сукні й коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю в плавання, а тобі цього разу залишаю вдвічі більше кужелю і коли ти спрядеш його, поки я повернуся, я одружуся з тобою.
А дівчина знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні і коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.
— Ти тільки гукнеш: «Колумбаро!» Та не забудь мого імені, бо тоді вся моя допомога марно пропаде, і лихо тобі буде…
Повернувся капітан із подорожі й ще знадвору запитав:
— Ти весь кужіль перепряла?
— Авжеж! Давно! — відповіла дівчина.
— Тоді візьми оці сукні й коштовності в подарунок. Я знову мушу вирушати в плавання. Якщо ти, поки я повернуся, перепрядеш більше кужелю, ніж за ті два рази, обіцяю тобі, що тоді ми справимо весілля.
А дівчина знов тільки в останній день згадала про роботу. Згадала, та в сльози! Коли раптом з ринви випало якесь лахміття, а з нього стала бабуся з довгими зубами, що стирчали з рота. Вона мерщій кинулася до роботи і що далі, то пряла все швидше й швидше і все довшими ставали її зуби.