Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив — усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля. Аж над ранок нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив із дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.
От став він під дверима вовкової хати й закричав щосили, щоб вовк почув:
— Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?
Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.
— Ти хочеш зловити Тредічіно? — каже. — Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!
— Я ось і ящика на нього збив, — підхопив Тредічіно, — та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.
Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.
— Що ти робиш, любий хлопче? — питає вовк. — Адже я тут і задихнутися можу.
— Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш, — відказує хлопець.
Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.
Тепер король не мав більше як викручуватись — довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.
Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.
Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:
— Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.
Гарпалеоне
Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.
На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.
На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:
— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!
Отак віслючок здобув собі ім’я.
Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:
«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»
І надумав Гарпалеоне піти в світ — чи не знайде там кращої долі?
От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш — така розкіш!
Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.
А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний. Вийшов лев із чагарів, побачив не кого іншого, як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра. Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!
— А хто ти за один і як твоє ім’я? — запитав лев.
— Я — Гарпалеоне, Лютий Лев, — одказує віслюк.
— Гарпалеоне?! — отетерів лев.
— Авжеж! — гордовито мовив віслюк. — Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!
— Радий з тобою познайомитися, — сказав лев. — Дуже хотів би стати твоїм приятелем.
— А чого ж, ти мені до пари, — відповів на те віслюк.
Ідуть уже вони вдвох.
Аж дивляться — перед ними річка.
— Ото лихо, — сказав лев, наїжившись. — Доведеться добре намочити шкуру.
— Пхе, дурниці, — мовив віслюк. — Тільки блохи бояться води.
Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки. Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді. Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.