Выбрать главу

Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.

— Що сталося? — питає лев. — Ти ж казав, що плавати для тебе — дрібничка?

— Я й зараз кажу те саме, — відповів Гарпалеоне. — Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.

— І де ж та рибина? — спитав лев.

— Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.

Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать — просто перед ними височенький мур. Підійшов лев, напружився й перескочив його.

А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми… та й зачепився черевом — там і повис.

Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.

— Що ти робиш? — каже приятелеві.

— Хіба не бачиш? Важуся! — відповів, ледве дишучи, віслюк.

Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.

— От халепа, — сказав він, підвівшись. — Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму…

— Розуму в тебе справді чималенько, — погодився лев, — тільки… Не гнівайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий…

— Отакої! — скинувся віслюк. — Сили в мене анітрохи не менше, як розуму. Я доведу це в чому хочеш. Спробуй лишень ти пробити оцей мур.

Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.

Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий. Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.

— Оце сила! — сказав уражений лев, махаючи з болю лапами. — Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? — з повагою спитав лев.

— Та всячину, — мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів. — Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.

— О, цьому я вже ніколи не повірю! — вигукнув лев.

А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.

— Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне, — сказав лев. — Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.

— То й ходімо, — згодився віслюк.

Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.

Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі. Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне! У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.

Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався. Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду — настовбурчив вуха і високо задер хвіст.

Лев сказав до своїх родичів:

— Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.

— А нащо нам король? — спитали леви.

— Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!

— Ну, коли так, — погодилися леви, — то хай буде нам за короля.

І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.

Графова борода

Отаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі,

Як свище віслюк, а погонич реве, — То знай: той і той в Покапальї живе.

додумалися підв’язувати куркам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.

— Смійтеся, смійтеся, — казали вони на такі жарти. — Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.