— Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?
— Ой, жінко добра, — відповіла їй, зітхаючи, королева, — ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.
— Нащо мені твій гребінець, — проскрипіла бабуся. — Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе. Може, я чимсь тобі зараджу.
Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік. Вислухала бабуся королеву й похитала головою:
— Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, ви щастя не матимете.
— А в котрої з моїх дочок лиха доля? — запитала королева.
— У тієї, що спить, склавши руки на грудях, — сказала бабуся. — Виряди її — і все знов стане добре.
По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.
Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.
І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!
Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:
— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.
Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.
Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.
Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.
Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.
— Може, хочеш зайти? — запитала.
— Якщо дозволите, — відповіла королівна.
— Заходь. А як тебе звати?
Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».
Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:
— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.
— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.
Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.
Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.
Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:
— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.
Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.
Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.
Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.
— Хто там? — гукнула Сфортуна.
Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:
— Це я, твоя Доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила. — І Доля сухо захихотіла.
Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені приснилося». Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула. Тільки-но розвиднілося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха Доля!