— Чарівна сило діаманта, зроби мою роботу легкою, і хай усі приходять купувати хліб тільки до цієї пекарні, поки я тут працюватиму!
Відтоді всі люди в місті купували хліб тільки в цих пекарів.
А одного разу прийшли до них три гарні юнаки. Як побачили вони красуню-наймичку, так і закохались у неї всі три.
— Даю тобі сто тисяч лір, тільки дозволь прийти поговорити з тобою, — сказав один парубок.
— А я даю двісті тисяч лір, — перехопив другий.
— А я — триста тисяч, — мовив третій.
— Гаразд, приходь завтра вранці, — сказала красуня третьому. — А грошей мені ваших не треба.
На другий день прибігає раненько парубок. Красуня впустила його до пекарні й каже:
— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.
— Залюбки, — радо згодився парубок.
Почав він місити, а тісто ніяк не вимішується. Настав уже день, надійшов вечір, упала ніч, а він ніяк не вирве рук із тіста. Аж як настав ранок, тісто замісилось. То чарівна сила діаманта не давала парубкові його замісити.
— Довгенько ж ти місив тісто, — сказала красуня. — Ні, таких робітників мені не треба, — і вигнала залицяльника геть.
Коли це приходить другий парубок. Вона й каже йому:
— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.
От парубок місив-місив… Уже день минає, минув вечір, настала ніч, а він усе місить. То чарівна сила діаманта не давала йому скінчити роботу. Аж на ранок другого дня тісто, нарешті, замісилося.
— Кепський із тебе робітник, що місив тісто цілу добу. Іди собі геть, — сказала красуня.
Та й вирядила його з пекарні.
Аж тут і третій парубок прийшов. Проситься, щоб красуня впустила його. Вона й цьому:
— Як хочеш, щоб я переконалася, чи з тебе буде роботящий чоловік, — заміси оце тісто.
— Гаразд, — сказав парубок. — Я до цієї роботи звик.
Місив він, місив, місив-місив, а тісто все не замішується й рук не дає з себе вирвати. Вже й день минає, й ніч настала, а він місить. Аж уранці, врешті, замісив.
— Ну та й робітник із тебе, — присоромила його красуня. — Ні, з таким я знатися не хочу.
Та й випровадила парубка з пекарні.
Зійшлися посоромлені парубки й змовилися притягти красуню до суду, — за те, що вона з них, мовляв, насміялася.
А за тих часів стражниками були не тільки чоловіки, а й жінки. От і прийшли до пекарні аж чотири стражниці, щоб заарештувати красуню.
— Чарівна сило діаманта, — шепнула вона, — зроби так, щоб ці жінки пересварилися між собою і скублися цілий день і цілу ніч аж до ранку.
Стражниці як стій зчинили між собою сварку, а згодом дійшло й до бійки.
А суддя чекав-чекав своїх стражниць та й послав наступного ранку стражників, щоб розшукали їх.
Тільки-но підійшли стражники до пекарні, а красуня й шепнула діамантові:
— Зроби так, щоб вони забули, куди й чого їх посилали, і хай грають собі в довгої лози.
Вона ще й не доказала, а стражники понахилялися і ну стрибати один через одного, та все далі та далі від пекарні, а тоді вулицями через усе місто — поки їх не стало й видно.
Саме тоді до пекарні підповзла черепаха. Красуня виглянула у вікно. Тільки-но черепаха її вгледіла, як обернулася на молодого вродливого чоловіка.
Отак діждалася вірна дружина свого коханого, врятувавши його від лихих чарів. Відтоді він уже ніколи не обертався на черепаху, а довіку був доброю, чесною людиною, і добрі люди шанували й любили його.
Кальтанісеттський пастушок
Ось що розповідають у наших краях. Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно. Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі. За спиною в нього завжди теліпалася повстяна торбина. Тільки вроду Мартіно мав незвичайну, — мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.
Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки — заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.
Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось, натомлений, від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг із торбини свою сопілку та й заграв, що знав.
Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик, — а саме так і літають феї, — до галявинки.
— Ой, який ти щасливий, юначе! — вигукнула фея, побачивши Мартіно. — Хто твою гру почує — зачарується, а тебе побачить — замилується.