«Гей, заведи коня!»
А тепер послухайте, діти, ще й таку бувальщину. Одружився візник Петруччо, привів по весіллю молоду дружину до своєї господи та й каже:
— Тепер ми з тобою, Розіно, житимемо на славу! Я працюватиму, а ти господарюватимеш удома. Роботи я не боюся — з досвітку до ночі поганятиму коня, як буде треба. Та коли вже я приїду додому — то край! Тут усе робиш ти. Тільки-но під’їду возом до воріт і гукну: «Гей, заведи коня!» — щоб ти негайно вибігала з хати.
— Отакої! — сказала Розіна. — Чого б це я з конем панькалася?
— А ти ж як думала? Його ж треба розпрягти, нагодувати, напоїти! Отож, тільки-но я гукну: «Гей, заведи коня!», щоб ти…
— І не торкнуся я твого коня! — відповіла йому Розіна. — Не того мене вчили батько й мати.
— Дарма, — вів своєї Петруччо. — Я тебе всьому навчу. Заведеш коня у двір…
— Не заведу! — відрубала Розіна.
— Як-то не заведеш, коли я гукну: «Гей, заведи!..»
— Ти гукнеш, а я візьму та й не вийду.
— Слухай, Розіно, не гніви мене, краще заведи коня!
— Не заведу! — вперто відказала Розіна. Тут Петруччо вже не втерпів та як крикне:
— Заведи, кажу!
— Не заведу!
— Не заведеш?!
— Не заведу!
На крик збіглися сусіди й заходилися розпитувати молодят:
— Що тут у вас діється? Чого ви сваритесь?
Петруччо й розповідає:
— Та ось дружина не хоче мені допомагати. Я їй кажу: «Заведи коня», а вона: «Не заведу»…
— Як вам не соромно сваритися через такі дрібниці! — озвався старий Джузеппе. — Коли вона не хоче завести, то дайте я вам заведу того коня. Де він у вас?
— Та, бачите, — затнувся Петруччо. — Коня в нас поки що нема. Я лише збираюся його купити.
