Знайомлячись з конкретними проявами антисемітизму в Європі, син австрійського купця, буржуазний журналіст, юрист за освітою Теодор Герцль висунув реакційну теорію «єдиної єврейської нації» і створення «вогнища», тобто суверенної єврейської держави.
Ця «теорія» знайшла прихильників серед єврейської буржуазії і схвальне ставлення з боку світової імперіалістичної буржуазії. Розгортаючи пропаганду ідей сіонізму, Герцль і його прихильники створили мережу сіоністських організацій в Росії та інших країнах Європи і Америки. Сіонізм, як буржуазно-націоналістична політична течія, оформився у 1897 році в м. Базелі (Швейцарія) на І Міжнародному сіоністському конгресі у «Всесвітню сіоністську організацію».
Прикриваючись Торою і Талмудом, ідеологи сіонізму розгорнули пропаганду створення буржуазно-аристократичної єврейської держави, якій будуть підкорені «усі народи».
Перед цим, у 1895 році, згадуваний Теодор Герцль — редактор відділу фейлетонів віденської газети «Нейєфрайє» — видав брошуру-маніфест сіонізму «Дер юденштат» («Єврейська держава») з детально розробленим планом створення єврейської аристократичної держави.
Спираючись на окремі постулати іудаїзму, сіоністи створюють свою модернізовану ідеологію, покликану внести розлад в ряди трудящих, забезпечити територіально- колоніальні прагнення і задовольнити вимоги своїх імперіалістичних замовників і натхненників. Посилаючись на Тору, Герцль та інші сіоністи у своїй пропаганді широко використовують іудейську релігію та її інститути, а провідні ідеологи іудаїзму, в свою чергу, йдуть пліч-о-пліч з сіоністами.
Не ототожнюючи іудаїзм з сіонізмом, розрізняючи всередині сіонізму різні відтінки, течії і напрямки, починаючи від більш поміркованих і кінчаючи крайньо правими, неприховано реакційними, напівфашистськими, ми повинні бачити, що сучасний сіонізм використовує віровчення іудаїзму в плані пропаганди саме расистсько-реакційних буржуазно-націоналістичних засад антикомунізму. Для агресивних кіл єврейської буржуазії реформований іудаїзм виявився досить зручною формою зв’язку між ідеологією іудаїзму і практикою сіонізму та нинішніми агресивними діями правлячих кіл сучасного Ізраїлю.
Головний зміст цього «реформованого» іудаїзму, що знайшов своє політичне втілення в ідеології сіонізму, полягає у відродженні в Сіоні «невмирущого єврейського духа та його носія — єврейського народу»[69] де він нібито має здобути свою державність, а згодом — духовно підкорити собі все людство.
Засновник так званого «духовного сіонізму» відомий єврейський буржуазний письменник-публіцист У. Гінцберг, що виступав під псевдонімом Ахад-Гаам (один з народу), закликав створити в Палестині «духовний центр», щоб звідти посилено пропагувати іудаїзм, кликати євреїв всього світу до Сіону. Втім сіонізм розглядався ним лише як знаряддя для створення об'єднавчого націоналістично-духовного центру всього єврейства, більшість якого мала залишатись на попередньому місці мешкання. «Не переселяючись поки що до Сіону де-факто, — писав У. Гінцберг, — можна постійно мати його за духовний центр своїх думок, прагнень, почувань і відповідно до цього удосконалюватись в ім’я Сіону, на славу Ізраїлю»[70].
Підтримуючи ідею сіоністів щодо створення буржуазної держави у Палестині, їх духовні колеги — сіонізовані рабини прагнуть при цьому до попередньої духовної обробки євреїв. «Наш народ, — писав сіоніст І. А. Штейн, — за дві тисячі років голуса (цим терміном позначається в сіоністській літературі так званий «стан єврейської принизливості». — Т. К.) досить забруднився, досить запаскудився, заялозився від своїх сусідів, і тому треба ретельно очиститися до того, як він піде у своє нове житло, йому треба відродитися духовно і морально»[71]. Цього ж домагалися і «політичні» сіоністи. Один з них, історик сіоністських конгресів С. Пен, ще в 1897 році писав: «Політичний сіонізм вимагає передусім повернення євреїв в іудейство, а потім уже повернення у єврейську країну»[72]. Він вказував, що конгрес займається пошуками «духовних засобів для відродження єврейської національної самосвідомості. Ми не збираємось поступитися жодною п'яддю в галузі наших культурних надбань»[73].
Науково неспроможні твердження про надкласову «єврейську національну самосвідомість», про «загальнонародну єврейську культуру» в умовах капіталізму, як і про існування «всесвітньої єврейської нації», були спробами сіонізму затуманити свідомість трудящих євреїв, відлучити їх від боротьби проти «старого і кастового в єврействі», зробити їх пособниками рабинів і капіталістів.
У праці «Критичні замітки з національного питання» В.І.Ленін відзначав: «В кожній національній культурі є, хоча б не розвинені, елементи демократичної і соціалістичної культури, бо в кожній нації є трудяща і експлуатована маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демократичну і соціалістичну. Але в кожній нації є також культура буржуазна (а здебільшого це чорносотенна і клерикальна) — притому не у вигляді тільки «елементів», а у вигляді пануючої культури»[74].
Якщо взяти до уваги, що за умов капіталізму прогресивні елементи демократичної і соціалістичної культури придушувались, то лозунг національної культури був просто шкідливим, бо обстоював ідеї буржуазної культури. В. І. Ленін писав:
«Відстоюючи лозунг національної культури, будуючи на ньому цілий план і практичну програму так зв. «культурно-національної автономії», бундівці на ділі виступають провідниками буржуазного націоналізму в робітниче середовище»[75].
Між тим якраз сіоністи вбачали «культурно-національні надбання» єврейського народу саме в ідеології іудаїзму. Завдання сіоністів разом з ідеологами іудаїзму, за висловом заступника голови сіоністського конгресу Макса Нордау — діяльного поплічника Т. Герцля, полягало в тому, щоб «приготувати Палестину для євреїв, а євреїв для Палестини».
Прагнення сіоністів зводилось до одного — об'єднати євреїв за расовою ознакою незалежно від того, де вони проживають, ізолювати трудящих євреїв від міжнародного робітничого руху, який бурхливо розвивався в державах, де вони живуть, і, зрештою, разом з іншими силами використати їх проти цього руху.
Цьому сприяють і іудаїстські заклики: «Сьогодні раби — завтра вільні», «Сьогодні тут — завтра на волі», «Дай, боже, в цей день у наступному році бути в Єрусалимі». їх підхопили сіоністи для обгрунтування необхідності створення буржуазної єврейської держави, так само, як це вони роблять сьогодні, рекламуючи Ізраїль — буржуазну маріонетку американського імперіалізму.
Дехто намагається заперечувати той факт, що соціальна суть ідеології іудаїзму включається в сіонізм і обслуговує його. Робляться при цьому посилання на те, що в період виникнення і формування сіонізму деякі рабини, мовляв, виступали проти сіоністів. Так було насправді. Але ці служителі бога Ягве виступали тоді не проти сіонізму, як ворога трудящих євреїв, їх непокоїло лише те, що в результаті політичної діяльності сіоністів правляча верхівка єврейських общин може позбутися свого впливу на віруючих євреїв. Окремі рабини побоювались, що внаслідок політичної Агітації сіоністів синагога позбудеться прихожан і, отже, тих величезних матеріальних благ, які здобувалися за рахунок віруючих. У своїх виступах вони доводили, що сіоністський рух ніби заперечує, підриває віру в месію, віру, яка навчає смиренно чекати приходу цього «визволителя».
Разом з тим значна частина рабинів вищого рангу, таких як Зеліксон, Ашкеназі та інші, вже на початку XX століття рішуче підтримувала націоналістичну діяльність сіоністів. Ця релігійна верхівка розуміла, що сіонізм — не конкурент месії і що самі сіоністи не збираються сваритися з рабинами. Навпаки, вони, спираючись на Тору і Талмуд, використовуючи ідеологію іудаїзму, синагогу та інші інститути, були найближчими союзниками рабинату. І сіоністи, і ідеологи іудаїзму ставили своїм головним завданням одне і те ж — відвернути трудящих євреїв від виступів проти єврейської (і неєврейської) буржуазії. Саме цим вони сподівались ізолювати їх від трудящих інших національностей, від загального робітничого руху проти капіталу, від боротьби за демократичні права і свободи.
70
Див. И. Клаузнер. Духовный сионизм и его главный представитель Ахад-Гаам. М., 1901, стор. 17.
72
С. Пен. Первый всемирньїй конгресс сионистов в Базеле. Полный отчет. Одесса, 1897, стор. 18–19.