«Сіонізм, — писав відомий єврейський історик С. Дубнов, — це новий месіанізм, який перейшов з рук сп’янілих релігійних мрійників до рук політичних фантазерів»[76].
Про те, яке місце і роль відводили іудаїзму в своїх планах сіоністи, свідчить така характерна заява рабина Гастера на II конгресі сіоністів:
«Ми виходимо тепер на вищу дорогу, на ідеальний шлях виховання, науки і віри, — говорив він, — …ми повинні переконати єврейський народ, що сіонізм приносить з собою… вищі ідеальні прагнення. Ми повинні сполучати сіонізм з цими ідеальними прагненнями так міцно, щоб їх ніколи не можна було розлучити»[77].
І далі:
«Глибоко в нашому серці лежить релігійна віра. Якщо по ній ударити… то здригнеться вся будова сіонізму. Тому ми не повинні по ній стукати і вдаряти… Лише тоді сіонізм задовольнить усі напрямки»[78].
Реакційні настанови ідеології іудаїзму давали і дають сіоністам релігійну санкцію на їх дії. Сіоністи, у свою чергу, віддячують тим рабинам, які обстоюють ці настанови сьогодні своєю всебічною підтримкою. Взаємність ця цілком закономірна. Вона випливає з тих догматів іудаїзму, з тих його мотивів у повчаннях ще біблейських пророків, у тлумаченнях Талмуда, з релігійних обрядів, які взяв на своє ідеологічне озброєння сіонізм.
Саме життя спростувало і містичний характер голуса — «стан принизливості», «одвічного страждання» євреїв. Про яке «страждання» таких російських євреїв- багатіїв, як Гінзбург, Бродський, Поляков, або таких мільйонерів і мільярдерів, як Ротшільди, Моргентау, Лімени та інші, може йти мова взагалі? Один лише перелік цих прізвищ говорить сам за себе. Єврейська експлуататорська верхівка в різні історичні епохи, від рабовласництва до сучасного капіталізму, не зазнавала жодних соціальних страждань, які припали на долю трудящих євреїв.
Не витримують ніякої критики також теорія так званої «всесвітньої єврейської нації» і міф про «богообраність народу», що покладені у фундамент сіонізму.
В. І. Ленін ще в 1903 році у своїй праці «Становище Бунду в партії» переконливо довів наукову неспроможність сіоністської концепції єдиної «всесвітньої єврейської нації». Критикуючи твердження Бунду, що лише він здатний захищати інтереси єврейського пролетаріату в партії і в зв’язку з цим повинен бути федеративною частиною партії, Ленін зазначав, що Бунд апелює до ідеї єврейської нації, а «ця сіоністська ідея — зовсім хибна і реакційна по своїй суті… реакційна щодо свого політичного значення… суперечить інтересам єврейського пролетаріату»[79].
Розвінчуючи іудаїстсько-сіоністські твердження про «расову єдність» євреїв різних країн, В. І. Ленін цілком слушно посилався на французького історика і філософа Ернеста Ренана, який говорив:
«Особливі риси євреїв і уклад їх життя багато більше є результатом соціальних умов… які впливали на них протягом століть, ніж расовою відмінністю»[80].
В. І. Ленін у згаданій праці наводить також ряд аргументів французького єврея, радикала Альфреда Наке, який, полемізуючи з антисемітами і сіоністами, заявляв, що у євреїв немає ні території, ні спільної мови, що євреї німецькі і французькі зовсім не схожі на євреїв польських і російських і що, коли б було дозволено визнати євреїв за націю, це була б штучна нація. З приводу цього В. І. Ленін іронічно зауважує, що претензії Бунду на оголошення євреїв особливою нацією в нашій країні були б прийнятні, припустимі, коли б за мову їх визнати жаргон, а за територію — смугу осілості.
Однією з засад сіонізму, яку він бере в ідеології іудаїзму, є ідея месіанізму. Спершу це була ідея народних мас, що виражали в ній надію на реального, земного рятівника «з дому царя Давида», який має відновити політичну незалежність іудейської держави. Народні маси вбачали в ній також божественне звільнення від рабовласників і єрусалимського жрецтва.
«З того часу, — писав Ф. Енгельс, — як для народу Ізраїля настали в цьому світі тяжкі часи, починаючи з накладення на нього данини ассірійцями і вавілонянами, зруйнування обох царств, Ізраїля і Іудеї, і аж до поневолення Селевкідами, отже від Ісайї до Даниїла, кожного разу під час лиха пророкується поява спасителя. У Даниїла, XII, 1–3, є навіть пророкування про зішестя Михаїла, ангела-хранителя євреїв, який врятує їх від великого лиха; багато хто воскресне з мертвих, настане свого роду страшний суд, і вчителі, які наставляють народ на праведну путь, вічно сяятимуть як зорі»[81].
Демократичні елементи ідеї месіанізму, що мали місце в народних віруваннях, виправляються пророками — укладачами Тори і остаточно зникають у Талмуді. Тут ідея месіанізму набрала реакційно-рабовласницького, націоналістичного змісту. В наші часи в руках сіоністів ця ідея має войовничий, суто агресивний характер. Проголосивши своїм завданням створення єврейської держави, яку сіоністи інакше не мислять, як буржуазно-націоналістичну, вони заявляють, що Ізраїль повинен не тільки відновити іудейську державу, але й утворити імперію «від моря до моря».
Ось як висловлювали цю свою мрію про перекроювання карти Близького Сходу і створення сіоністської імперії, експансіоністську ідею про кордони майбутнього єврейського «національного вогнища» лідери сіонізму ще в лютому 1917 року. Журнал «Палестина», що був тоді рупором англійської сіоністської організації і пропагував ідеї Герцля, у статті «Кордони Палестини» так викладав ці давні задуми попередників сучасних ізраїльських загарбників:
«Кордони, про які ми говорили, — це кордони Палестини завтрашнього дня. Землі, в яких ми маємо потребу, включають спадщину 12 колін Ізраїлевих, про яких згадує Біблія. Поруч з цим мова йде і про інші території, потрібні нам, щоб забезпечити єдність і безпеку нашої батьківщини. Ось наші кордони: на заході — Середземне море; на півночі і на сході — межа, яка іде з півночі від Сайди на південь до Дамаска і спускається до Тиверіади і Мертвого моря…»[82].
Інакше кажучи, ставилося завдання відновити «Палестину Давида і Соломона», або, як писав Т. Герцль у II томі своїх «Мемуарів», «територія Ізраїлю повинна простягатися від Нілу до Євфрату… Як тільки єврейське населення складатиме дві третини цього населення (Палестини. — Т.К.), можна буде встановити політичне панування євреїв»[83].
Сіоніст І. Сапір писав:
«Ще за чотириста років до сформування єврейського народу Палестину було обіцяно нащадкам Авраама, родоначальника цього народу. Ця обітниця повторювалась спадкоємцям з роду в рід до Мойсея, а потім неодноразово нагадувалась пророками, і вона служить коренем догмату віри. Надія на здійснення цієї обіцянки, тобто на перетворення ідеї сіонізму в доконаний факт, не залишає єврейський народ протягом усього його вигнання; про настання цього часу євреї щоденно молились, а очікування його надало їм сили перенести весь свій довгий і неповторний мартиролог»[84].
Ідея повернення до Палестини, слідом за Торою, підтримувалась ученням Талмуда, яке, крім того, прищеплювало євреям діаспори ненависть до інших народів, серед яких вони мешкали. На цей бік іудаїзму його ідеологи почали робити надзвичайний наголос у період капіталізму, особливо в другій половині дев'ятнадцятого століття. Майже всі іудейські книги того періоду, подібно до Талмуда, мали своїми кінцівками так званий «кіцім» — міркування про те, коли прийде час врятування євреїв від голуса, звільнення з діаспори і переселення до Палестини.
77
В. И. Протопопов. В поисках земли обетованной. Метаморфозы сионизма. Казань, 1907, стор. 34.
78
Библиотека избранных публицистов. 1902, Собр. соч. Макса Иордау. Перевод с нем. под ред. В. Н. Михайлова, т. XII, изд. Б. К. Фукс, К., 1902, стор. 99.
81
Ф. Е н г е л ь с. До історії первісного християнства. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 22, стор. 460–461.