У середині XIX століття робиться спроба колонізацію Палестини поставити на практичні рейки. У 1855 році англійський колонізатор Мозес Монтефіоре (Мойсей Блюмберг) купує ділянку землі в Палестині для розведення там баяри (саду). У 1857 році він організовує дві сільськогосподарські колонії у Сафеді і Тіберії.
У світ виходить ряд праць палестинофілів. Одними з перших авторів цих праць були рабини Гірш Калішер та Мойсей Гесс, які популяризують імена колонізаторів Палестини Монтефіоре, Ротшільда як добродійників, планують мережу колоній «від Суеца до Єрусалима, від берегів Йордану до берегів Середземного моря»[85]. Ці плани підтримують палестинофіли доктор Йосиф Талеві у Парижі, лорд Бікосфільд (Дізраелі) в Англії, а також єврейський письменник Перец Смоленський, журналіст М. Лілієнблюм, лікар Л. Пінскер та інші в дореволюційній Росії. Вони оголошують колонізацію Палестини «святою справою, якій в останній час цілком віддалися не лише люди старого складу і прихильники старовини. Люди з широкою європейською освітою беруть в ній активну участь»[86]. Сіоніст А. Берль писав: «Сучасний сіонізм зробив лише те, що підтримав релігійну і національну (націоналістичну. — Т. К.) традицію, яку ніколи не втрачали справжні євреї і яка була лише приспана, але ніколи не вмирала»[87]. Рабин з Франкфурта-на-Майні твердив:
«Ми, звичайно, не всі підемо туди, а лише ті, кому треба буде йти, хто буде задихатися у цій чужій ворожій атмосфері. Покоління будуть жити і народжуватись у вигнанні (діаспорі), а накип їх, гарячий і чутливий, світлий і гордий, буде відряджатися до Палестини і там народжувати покоління за поколінням, зерно майбутнього Ізраїлю»[88].
Під впливом саме такої пропаганди в країнах Європи і Америки створювались гуртки «Схід» («Кадіма»), «Друзі Сіону» (ховеве Ціон), які на початку 90-х років при активній участі барона Едмонда Ротшільда об’єднуються в Парижі в єдиний центр. Створене в ті роки єврейське колонізаційне товариство практично заходилось колонізувати Палестину.
З кінця 90-х років минулого століття, ставши на службу до імперіалістів, сіоністи прагнули використати згасаючу біблейську мрію про повернення євреїв до Сіону у своїх політичних, економічних і військових цілях, а іудаїзм в руках сіоністів використовується як ідеологія колонізації і пропаганди расизму. Дедалі більше рабинів включають до своїх проповідей і виступів думки та ідеї, навіяні, підказані сіоністами. Останні, в свою чергу, також турбуються про збереження іудаїзму як ідеології. Згадуваний уже сіоніст І.Б.Сапір у 1903 році, виявляючи занепокоєння, писав:
«Якщо щезне непрониклива броня віри, що в минулому захищала коли не тіло єврея, то, у всякому разі, душу його… що… тоді з нами станеться»[89].
Таке ж занепокоєння висловлював раніше і палестинофіл Л. Больє. Він писав:
«Що станеться з євреєм, якщо іудаїзм розтане? Чи не загрожує євреєві, який сформувався і зберігся завдяки його релігії, чи не загрожує йому небезпека зникнути разом з іудаїзмом?»[90].
Сіоністи вживали заходів до модернізації і збереження іудейської релігії в своїх класових, суто реакційних цілях. На VI конгресі сіоністів зазначалось, що іудаїзм навіть важливіший за сіонізм, який поставив завдання придбати Палестину для колонізації, але не поставив питання про відродження євреїв у голусі.
«…Без країни ми все-таки зуміли пережити багато народів, а без Тори ми не проживемо і жити нам без неї немає рації»[91].
Про лицемірство цієї останньої концепції сіоністів, про їх фарисейство і спекуляцію релігією в політичних цілях свідчить така характерна заява відомого палестинофіла І. Зангвілля на адресу засновника сіонізму Т. Герцля:
«Сльози пана Герцля при погляді на святу землю вміщують в собі, мабуть, стільки ж релігійного почуття, скільки сльози найманих плакальщиць-голосильниць у похоронній процесії…»[92].
Гра сіоністів у набожність переслідує зовсім не «небесні», не релігійні, а досить земні, суто меркантильні цілі з практичним розрахунком — вплинути на задурманеного релігією трудящого єврея в інтересах капіталу. В єврейському журналі «Восход» (за 1899 р., кн. 11, стор. 102) у звіті про II сіоністський конгрес наводиться заява одного з його учасників:
«Я, коли хочете, атеїст. Але, розумієте, нам необхідно заручитися симпатіями набожних євреїв, які вбачають у відновленні Палестини здійснення пророцтв. Хай лише ці рабини і «довгопейсники» перейдуть на наш бік, а там ми поведемо справу, як захочемо».
Історія переконливо свідчить, що ведуть сіоністи свою «справу» в інтересах крупної єврейської буржуазії, частина якої прислужувала німецьким, англійським, а після другої світової війни особливо старанно прислуговує американським імперіалістам. Співробітництво з організаторами єврейських погромів за царату в Росії, служба у Петлюри та Денікіна в роки громадянської війни, змова з німецькими фашистами під час другої світової війни, а нині — з боннськими мілітаристами, — далеко не повний перелік «справ» сіоністів, які брехливо виставляють себе захисниками інтересів євреїв всього світу. Прикриваючись тогою уболівальників за єврейський народ, ці новоявлені «месії», як бачимо, приховують за вченням Тори і Талмуда цілі, які не мають нічого спільного з інтересами трудящих євреїв у капіталістичному світі.
Що ж саме так вабило сіоністів у тенденційно складеній пророками Торі, в Талмуді, в ідеології іудаїзму? Передусім шовіністична теза «богообраності єврейського народу», пропаганда месіанства й ідеї панування над народами світу.
У сучасних ідеологів іудаїзму і сіоністів великим авторитетом користується теолог XII ст. Мойсей Маймонід, який у своєму поясненні до одного з розділів Мішни, в трактаті Сангедрін, писав, що «під днями месії треба розуміти часи належного відновлення ізраїльської монархії, коли ізраїльтяни повернуться до святої землі.
Держава ця буде найбільшою з усіх. Столиця її буде в Сіоні, ім'я її прославиться і буде повне пам’яттю народів. Вона буде набагато краща за царство Соломона. У неї буде зі всіма народами мир, бо всі народи будуть прислуговувати ізраїльтянам… Кожного, хто буде противитись ізраїльтянам, благословенний бог сокрушить і передасть їх владі».
Звичайно, жоден сіоністський ватажок не вірить, що імперіалістичні держави на чолі з США могли б допустити таку «велич» Ізраїлю, що монополії дозволили б утворитись справді могутній імперіалістичній державі у самому серці їх нафтових та інших стратегічних інтересів на Близькому Сході. Але трудящому єврею продовжують забивати свідомість вигадками про зверхність Ізраїлю над іншими народами. Іудаїст Л. Морейнес писав:
«Кожний єврей призначений богом бути месіаніс: том і навчителем інших народів, які, рано чи пізно, всі без винятку визнають його велике вчення. Поки ж настане цей блаженний час, великодушний ментор має право вважати усіх підвладними йому істотами, подібно усій природі, створеними господом богом для його (єврея. — Т. К.) користі і блага»[93].
Такі ж і подібні їм «ідеї» іудаїзму прищеплювались євреям спочатку жерцями, потім рабинами протягом сторіч і прищеплюються сіоністами сьогодні, виховуючи їх у дусі зневаги і навіть ненависті до інших народі», щоб не допустити їх єднання з трудящими інших націй у їх спільній боротьбі проти експлуататорів. І це цілком зрозуміло, якщо виходити з повчань Тори і Талмуда.
Так, твердячи, наприклад, що сама назва «Ізраїль» в перекладі означає «він бачив бога» і є доказом ідеї «богообраності єврейського народу», рабини наголошують, що іудеї, як «народ божий», не можуть перестати бути ним. «Заповіт, укладений з ними богом, як знамення їх обрання, зберігає свою силу і не був взятий назад». Цей народ, мовляв, в силу того, що з ним спілкується сам бог, «відокремлений від усіх інших сил і властей і, будучи екстериторіальним послом божим, не може перейти в інший табір»[94].
93
Див. Еврейский вопрос с общечеловеческой точки зрения. Из записок Л. Морейнеса. Перевод с нем. Одесса, 1878, стор. 15.
94
Рудольф Пфінстерер. Зіставлення іудеїв і християн — ейкуменічне ставлення. Журн. «Ейкуменіше рундшау» (Штутгарт), 1966, № 4.