У січні 1966 року повідомлялось, що в ніч під єврейське свято «Сімхас Тори» в районі Іст-Сайд в Нью-Йорку, коли євреї повертались з синагоги, велика група хуліганів закидала їх камінням і пляшками. Антисеміти підпалили синагогу «Конгрегейшн Сенс тор Ізраель», розташовану на 21-й авеню міста Нью-Йорка. Вчинені збитки становлять 300 тисяч доларів. У штаті Массачусетс знищено синагогу «Бет-Ан». Завдана шкода оцінюється в 1 мільйон доларів.
Антисемітизм в Америці має різноманітні прояви. Існують, наприклад, ресторани, бари та інші громадські місця, куди євреям немає доступу. На дверях таких приміщень вивішено написи: «Собакам, неграм і євреям вхід заборонено». Існують обмеження для євреїв і в американських учбових закладах.
Голова союзу антифашистських борців Ізраїлю доктор А. Берман на конгресі інтернаціональної федерації борців опору заявив, що в США насувається чорна хмара націзму. Відкрито, без будь-яких перешкод з боку властей, діє американська націстська партія. її ватажки нахваляються «до 1972 року знищити п'ять мільйонів американських євреїв в газових камерах». Цю бандитську агітацію американські націсти ведуть широко й вільно. В США близько 700 клубів (54 проценти) не приймають євреїв до свого складу, а власники понад чверті усіх готелів заявили, що вони не обслуговують осіб єврейського походження. У Нью-Йорку, де мешкає 2,5 мільйона євреїв, одна третина з 175 організацій, що споруджують будинки, не здають їм квартир. Таке ж становище і в Філадельфії, Лос-Анжелосі, Клівленді та інших містах[120].
Можна було б навести ще чимало фактів, які свідчать про те, що трудящі євреї в США відчувають неймовірне приниження, терплять від дискримінації і антисемітизму. Антисемітизм в США — невід’ємна складова частина горезвісного «американського способу життя». Але єврейські буржуазні націоналісти у США, як і в інших капіталістичних країнах, роблять вигляд, нібито не помічають цього ганебного явища.
Відомо, що в роки громадянської війни керівники єврейських буржуазних націоналістів у нашій країні йшли на угоду із Скоропадським, Денікіним, Петлюрою. Сіоніст Гессен, який співробітничав з монархістами і білогвардійцями, писав, що кожний білогвардієць «мусить пишатися» такими євреями, як Канегіссер — убивця М. С. Урицького і Фанні Каплан, що стріляла у В. І. Леніна. Один з ватажків сіоністів, що потім став врангелівським міністром, Д. Пасманик, у статті, надрукованій в 1919 році у буржуазному журналі «Общее дело», писав: «Більшовизм являє собою величезну небезпеку для всього російського єврейства. Більшовизм, як система, веде до повного зруйнування економічного добробуту євреїв… більшовизм зруйнував всі наші общинні установи»[121].
Під «общинними установами» сіоніст Пасманик розумів релігійні організації, над долею яких він лицемірно проливав крокодилячі сльози і в той же час разом з білогвардійцями організовував єврейські погроми. Зате про денікінську грабармію Пасманик писав, що вона «несе з собою державну ідею, ідею гармонійної єдності класів, народів і релігійних груп, їх злиття в одне ціле»[122]. Єврейська буржуазія та її клерикальні прислужники базікали про любов до «богообраного» народу і співробітничали з погромниками. Лідери партії «Паолей Ціон» на Україні Ревуцький та Гольдман брали активну участь в контрреволюційній Центральній раді та в «уряді» гетьмана Скоропадського.
Характерно, що коли в Парижі було вбито Петлюру, сіоніст В. Жаботинський, що потім став організатором профашистської партії «Херут», проливав сльози з приводу загибелі свого друга, з яким він співробітничав в роки громадянської війни на Україні. Одеська газета «Известия» вмістила тоді з цього приводу таку дотепну карикатуру: емігрант Жаботинський, схилившись над могилою ката Петлюри, скорботно голосить: «Хай буде земля тобі пухом… з єврейських перин»[123]. Не дивно, що вихований Жаботинським сучасний лідер партії «Херут» Менахем Бегін заявив:
«Протягом десятиріч ми шукаємо єврейського Муссоліні. Допоможіть нам знайти його. Муссоліні — це людина, яка врятувала б людство від комунізму»[124].
Навіть під час розгулу гітлеризму в Європі сіоністи були відвертими колабораціоністами. Віденський рабин Вайдерберг так сказав про цю їх позицію:
«Релігійні євреї знають, що Гітлер заслуговує великої подяки тому, що він енергійно і активно бореться проти комунізму і атеїзму»[125].
Очолюваний сіоністом Кастнером так званий «Комітет врятування єврейського населення Угорщини» активно співробітничав з фашистами. Гітлерівський кат Ейхман сам визнав: «Відправка євреїв (у табори смерті. — Т.К..) не пішла б у такому порядку, коли б їх газета постійно не повторювала:
«Німцям необхідно підкорятися, вони везуть нас тільки на роботу. Не буде ніякої біди…» Я мав лише кілька дюжин офіцерів та унтерофіцерів і менше як 300 рядових есесівців. Без єврейського комітету я не зміг би нічого зробити»[126].
Слід підкреслити, що сіонізм, як і всякий буржуазний націоналізм, досить легко знаходить спільну мову з будь-яким іншим націоналізмом, коли йдеться про виконання замовлень імперіалістів.
Після закінчення громадянської війни ні сіоністи, ні реакційні рабини не припиняли боротьби проти Радянської влади. Єднаючись з чорними силами реакції за межами Радянської республіки, вони підтримували спроби організації «хрестового походу» проти неї. У 1930 році підтримані сіоністами, єрусалимські рабини склали спеціальну листівку до «братів-євреїв», у якій, між іншим, говорилося: «Хай буде воля твоя, господи, щоб ти помстився за своє ім'я грішникам, які називають себе більшовиками, і викоренив їх владу на землі»[127]. Тоді ж у Нью-Йорку, на заклик сіоністів, 150 рабинів влаштували антирадянський мітинг, де поширювали наклепницькі листівки про «жахливі переслідування єврейської релігії в СРСР»[128]. У Парижі на мітингу рабини виступали проти Радянського Союзу разом з організатором єврейських погромів, колишнім архієпископом волинським і житомирським Євлогієм (В. Г. Георгієвським), який під час громадянської війни був уповноваженим при Денікіні, а пізніше став організатором антирадянської брехні і наклепів у Франції.
Про єднання сіоністів і багатьох служителів іудейської релігії з реакцією і фашизмом свідчать багато фактів. Так, у Польщі рабини закликали єврейське населення голосувати на виборах проти комуністів за фашиста Пілсудського. А єрусалимський рабин Аеріель Розен надіслав Пілсудському такого листа:
«З божою допомогою, в 21-й день місяця Таммуза 5685 року, країна Ізраїль. Хай гори Сіону принесуть мир і благословення маршалу Пілсудському, хай вічно світить його ім’я під сонцем. Хай збереже Вас благословення боже від комуністичного струменя, який затоплює весь світ і пронизує його грабунком. Хай збільшить бог число послідовників, порадників твоєї родини. Хай будуть посоромлені твої вороги і будуть розтоптані тобою»[129].
Підтримували рабини і останнього югославського короля. А фашистському дуче Муссоліні вони навіть піднесли в подарунок Тору точнісінько так, як у свій час рабини в Росії подарували Тору царю Миколі II.
У перші роки Радянської влади служителі бога Ягве всередині нашої країни вели пропаганду, спрямовану на зрив соціалістичного будівництва, підбурюючи віруючих євреїв жити не за радянськими законами, а за приписами Талмуда. В деяких містах рабини утворювали нелегальні єшіботи (іудейські духовні семінарії) і хедери (іудейські початкові школи для хлопчиків), які ставали розплідниками контрреволюційної сіоністської агентури. Єшібот, що був відкритий в 1929 році у місті Бердичеві, став одним з центрів сіонізму.
Щоправда, з перемогою соціалізму в СРСР ставлення більшості іудейського духовенства до Радянської влади змінилось, хоч окремі служителі іудаїзму і далі продовжують підспівувати ворогам трудящих євреїв — сіоністам. Деякі з них разом з сіоністами — представниками «Джойнта» («Джойнт дістріб'юшн коміті» — об’єднаний розподільчий комітет, створений у США в 1914 році в результаті об'єднання трьох сіоністських «благодійних» організацій після Великої Вітчизняної війни вели антирадянську агітацію, закликаючи разом з тим євреїв виїздити до Палестини з метою створення там буржуазно-націоналістичної держави «опору проти комунізму». Головною опорою «Джойнта» були і є крупні сіоністи — капіталісти.
123
К. И в а н о в, 3. Ш е й н и с. Государство Израиль, его положение и политика, стор. 131.
125
А. Едельман. Реакційність догмату «богообраності». Журн. «Людина і світ», 1967, № 9, стор. 34.