Про антинародний характер «Джойнта» свідчить заява одного з керівників цієї організації — Генрі Моргентау-молодшого. Наприкінці 1948 року після чергової поїздки до Ізраїлю він заявив, що ця держава повинна стати «центром опору проти комунізму в басейні Середземного моря» і що «Ізраїль стане ворогом Рад»[130].
На початку 1950 року представники «Джойнта» брали участь в роботі «американської конференції по боротьбі проти комунізму», яка вітала одного з реакційних профспілкових лідерів США за його заяву: «В майбутній війні ми об’єднаємось з фашистами проти комуністів».
Інші факти свідчать, що єврейські буржуазні націоналісти — сіоністи під час другої світової війни тісно співробітничали з фашистами. Наприкінці 1953 року в Ізраїлі відбувся судовий процес над 72-річним емігрантом з Угорщини М. Грінвальдом. Цей процес переконливо підтвердив співробітництво сіоністів, зокрема згаданого вже Кастнера, з гестапо.
Лютим ворогом єврейського народу був старий лідер сіонізму Носсіг, який під час другої світової війни співробітничав з гестапо у Варшаві і якого самі трудящі євреї стратили тоді ж у варшавському гетто. Вже напередодні повного розгрому гітлерівської Німеччини, 21 квітня 1945 року, до Гімлера таємно прибув з Швеції уповноважений «Всесвітнього єврейського агентства» сіоніст Норберт Мазур. Гімлер просив його стати посередником у переговорах з західними державами[131].
Коли навесні 1960 року був схоплений один з найближчих підручних Гітлера і Гімлера по знищенню шести мільйонів євреїв есесівський оберштурмбанфюрер (підполковник) СС Карл Адольф Ейхман і окружний суд в Єрусалимі засудив його до страти, тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Бен-Гуріон в інтерв’ю кореспондентові кельнської газети «Дейче цейтунг», підводячи підсумки процесу над Ейхманом, заявив:
«Не такий-то вже і важливий вирок… Важливо інше — суд довів, що націстської Німеччини більше не існує… Ми ладні піти на тісне співробітництво з Західною Німеччиною»[132].
Коментуючи цю зухвалу заяву, орган Комуністичної партії Ізраїлю газета «Кол Гаам» («Голос народу») в передовій статті «На службі неофашистського мілітаризму» відмічала:
«Тепер, у розпалі боротьби за майбутнє Німеччини, між силами мілітаризму, з одного боку, та мирним соціалістичним табором — з другого, Бен-Гуріон беззастережно став на бік Аденауера — Глобке, заявивши, що націстської Німеччини більше не існує, а значить, немає небезпеки з боку гітлерівських генералів і немає потреби обмежувати зростаючу силу, мілітаристського Бонну. Тим самим Бен-Гуріон вчинив зрадництво по відношенню до справи миру і до єврейського народу»[133].
Надавши моральну і політичну підтримку Ізраїлю у 1956 році під час агресії в районі Суецького каналу, уряд ФРН з 1960 року пішов ще далі. Як свідчить німецький журнал «Штерн», Аденауер в одному з апартаментів нью-йоркського готелю «Уолдорф Асторія» уклав з Бен-Гуріоном таємну угоду про воєнну допомогу, взявши на себе обов’язок надати Ізраїлю військове спорядження на суму в 320 млн. марок. Після того преса повідомляла про нові таємні угоди такого роду.
Одержуючи від Західної Німеччини в 1952 році репарації (з суми 850 млн. доларів, що була встановлена для виплати протягом 12 років), ізраїльські правителі надали західнонімецькому капіталу свободу дій у їх країні, чим той не забарився скористатися, прибираючи до своїх рук одне за одним промислові підприємства, фірми, будівельні компанії в Ізраїлі, посилено проникаючи на Близький і Середній Схід, в африканські країни.
Крім широких економічних зв'язків, між ФРН та Ізраїлем давно вже налагоджено співробітництво і у військовій галузі. Починаючи з 1963 року, тобто з часу зустрічі Аденауера і Бен-Гуріона в Нью-Йорку в готелі «Уолдорф Асторія», щороку 20 процентів західнонімецьких поставок Ізраїлю становили танки, гармати, літаки, підводні човни, протитанкові ракети та військове спорядження. Загалом до 1966 року ФРН надала Ізраїлю зброї на суму 660 млн. марок.
До 1967 р. п’ять тисяч солдатів і офіцерів Ізраїлю проходили навчання на західнонімецьких полігонах. Вони навчалися там, як поводитися з сучасною зброєю, в тому числі і з тією, яку Бонн таємно надсилав до Тель-Авіва. Знайшли спільну мову з західнонімецькими колегами також ізраїльські атомники. Тепер в пустелі Негев проводяться спільні атомні дослідження з наміром виготовити атомну бомбу. В 1967 ропі західнонімецький уряд виділив на «індустріальний розвиток пустелі Негев» кредит в сумі 160 млн. марок. Західнонімецька газета «Франкфуртер Альгемайне» повідомила, що між ізраїльським послом у Бонні і урядом Кізінгера в липні 1967 року проводилися переговори про те, щоб суму в 160 млн. марок надати Ізраїлю і в наступному році. Слід згадати, що уряд Кізінгера в результаті таємних переговорів у березні 1967 року вже надав урядові Ешкола нову довгострокову економічну допомогу.
Куди ж іде ця «допомога»? Радіючи з приводу воєнних успіхів ізраїльських агресорів, західнонімецька газета «Більд» 10 червня 1967 року писала:
«Зброя, що сприяла військовій перемозі Ізраїлю, поставлена Федеративною республікою»[134].
Отже, крім імперіалістів США, ізраїльські сіоністи спілкуються також з неофашистами ФРН. Ізраїльські сіоністи і колишні антисеміти знайшли спільну мову.
«Агресія сіоністів, — заявив 4 листопада 1967 року в Москві колишній заступник прем'єр-міністра Сірійської Арабської Республіки Ібрагім Махус, — організована підступним імперіалізмом. Ця найнебезпечніша агресія, якої і досі зазнає наша країна, викрила суть політики Ізраїлю як втілення зловісного експансіоністського імперіалізму і сіонізму. Вона нагадала всьому світу методи гітлерівських націстів, першими жертвами яких були євреї. Цілком очевидно, що справа не в проблемі арабів і євреїв. Наша Батьківщина історично була і залишається країною, де євреї завжди жили серед нас як рівноправні у всьому брати, проте зараз вони стали жертвою світового сіонізму, що переслідує імперіалістичну мету. Гноблення євреїв у минулому, в чому араби не винні, використовується сіонізмом для маскування його погоджених з світовим імперіалізмом планів завоювання арабської батьківщини, створення там постійного плацдарму з метою захисту імперіалістичних інтересів в арабських країнах»[135].
Союз між фінансовою олігархією Заходу і сіонізмом існує вже кілька десятиріч. Як відомо, англійські та американські колонізатори підкорили собі сіонізм ще в період його зародження, коли він тільки мріяв про створення буржуазної єврейської держави в Палестині. Ще задовго до другої світової війни, після реорганізації в 1929 році виконавчого комітету міжнародної організації сіоністів, який став називатись «Всесвітнім єврейським агентством», в Англії за спиною сіоністської організації стояли євреї-банкіри Ротшільди — племінники французького Ротшільда. В Німеччині опорою «єврейського агентства» став Оскар Вассерман, директор німецького банку, що володів колись концесією на будівництво Багдадської залізниці. Всі сіоністські ділки вкладали свої капітали в Палестині з метою одержання прибутків за рахунок експлуатації як єврейського, так і арабського населення.
Американські банкіри так само, як і їх англійські чи німецькі партнери, розглядали сіонізм як вигідний колоніальний бізнес. Заснувавши ще в 1926 році синдикат «Палестайн економік корпорейшн» (ПЕК), американо-сіоністські колонізатори заходились створювати єврейську буржуазну державу.
131
Див. Г. Л. Р о з а н о в. Последние дни Гитлера. Из истории крушения фашистской Германии. М., Изд-во Ин-та международных отношений, 1961, стор. 73.