Поки я не бачив життя у Радянському Союзі на власні очі, я вірив цій пропаганді настільки, що захопив з собою декілька пакунків цукру для родичів. Та коли я приїхав сюди, я побачив, що тут достаток товарів і харчів. Я дійшов висновку, що американська пропаганда обманює народ.
Відносно єврейського питання, то я бачив на власні очі, що антисемітизму тут немає. Один з моїх племінників керує великим підприємством. Мої брати теж керують великими установами. Дочка моєї сестри — юрист. Син мого брата — інженер, його дружина — лікар». Д. X. Хаїмов підкреслює, що у 1913 році нічого подібного ніхто з його родини не зміг би досягти, тому що «ми були дуже бідні і не мали можливості навчатися»[151].
А ось що пише Б. Шкляр:
«Антисемітизм примусив мене тікати з буржуазної Литви. Я довго блукав по білому світу, побував у різних країнах, але ніде не знайшов для себе притулку, не відчував себе вільним і потрібним. Наприкінці 1939 року я, нарешті, придбав батьківщину. В Радянській країні я одержав працю, середню, а потім і вищу освіту, став шанованою людиною в суспільстві. Живу серед чудових людей — донських козаків, працюю головним лікарем великого радгоспу. За все це я безмежно вдячний моєму уряду, моєму народові»[152].
Фаїна Лонг писала з Єрусалима своїй родичці в Іршаву на Закарпатті:
«Читаю твого листа і в думках переношусь до вас, в рідний край. Коли нас агітували їхати в Ізраїль, я послухалась вербувальників. Але «обітована земля» виявилася гіршою за мачуху. Хто тільки може, виїжджає звідси. Ваш родич Федір кочує, вже на третьому місці. Ніде не може знайти роботи, неспроможний прогодувати сім’ю. Радощів мало — турбот багато»[153].
Отже, євреї, що повірили сіоністським байкам про «ізраїльський рай» і виїхали до Ізраїлю, незабаром переконались в «принадності країни батьків», у тій дискримінації окремих груп людей, яка провадиться там в широких масштабах з благословення рабинату на догоду єврейській буржуазії.
Ось що пише з цього приводу X. Рудзицький у статті «Ми гірко заплатили за свою помилку»:
«…з перших днів ми переконались, що розрекламоване на весь світ «братерство» євреїв в Ізраїлі — це фікція, бо в державі, яку роздирає класова і національна ворожнеча, не може бути нічого подібного. Ми переконались, що собою являє ця єдність, кому вигідна ця реакційна теорія. З одного боку — євреї-багатії, банкіри, фабриканти, що гноблять і висмоктують усі сили з робочого люду задля прибутку, а з другого — євреї-бідняки, позбавлені прав, роботи. Це зовсім різні люди, які не володіють навіть спільною мовою… Чому ж керівні кола Ізраїлю, буржуазні націоналісти країни «класової єдності» потурають роз'єднаності і ворожнечі між євреями «чорними» і «білими», розпалюють цю ворожнечу, спекулюють на ній, експлуатуючи «чорне» населення, знущаються над ним? Все це робиться для того, щоб придушити будь-який вільний рух народних мас проти капіталістичного ладу»[154].
Ще більших злиднів зазнають трудящі Ізраїлю після агресії проти арабських країн. Самі сіоністські керівники визнають, що війна не тільки не розв’язала глибоких протиріч і труднощів у країні, а, навпаки, ще більше загострила їх, породила нові. Підготовка до війни і повна мобілізація всіх ресурсів та сил напередодні нападу і у дні боїв підірвали економіку країни. Як висловилась одна ізраїльська газета, «ми взяли в рот більше, ніж можемо проковтнути»[155].
Низьким залишається життєвий рівень ізраїльтян. Безробіття, злидні, класові сутички — все це залишилось без змін. Збільшилося лише нахабство керівників з Тель-Авіва, які, прикриваючись іудаїзмом, намагаються видати противників їх екстремістських, реваншистських намірів за ворогів Ізраїлю і іудейської релігії. Як у свій час Гітлер оголошував противників націзму ворогами нації, коли саме вороги фашизму були справжніми захисниками інтересів німецької нації, німецького народу, так і сучасні тель-авівські заправили намагаються поєднати непоєднуване: інтереси єврейського народу зі змовою міжнародного сіонізму.
Проте сіонізм як ідеологія зазнає банкрутства. Президент сіоністської організації Н. Гольдман на 25 конгресі сіоністів заявив:
«Сіонізм стоїть перед найбільшою моральною і духовною кризою, якої ще не було за час його існування». А ізраїльський журнал «Гаолам газе», торкаючись підсумків 26 сіоністського конгресу (1965 р.), писав: «Цей конгрес — огидний спектакль. Ми не знаємо, що таке сіонізм. Ми не знали цього до 26 конгресу і ще менше знаємо тепер, коли конгрес закінчив роботу. Нам говорять, що це історичний орган. Але органам, які стали вже історичними, місце в музеї. У цього органу є минуле, але нема сучасного і майбутнього. Він крутиться серед нас, як живий труп, і забиває нам мозок»[156].
Що ж до арабів, то, як заявив Гамаль Абдель Насер 5 липня 1968 р. у Москві, вони відчули підступну практику сіонізму ще на початку XX століття, коли сіонізм «почав використовувати пресловутий релігійний міф для того, щоб утворити на його основі расистську державу на землі, загарбаній у іншої нації, яка мешкала на цій землі, поливала її своєю кров’ю і потом протягом тривалої і славної історії»[157].
Зараз американська преса провадить галасливу пропагандистську кампанію на користь Ізраїлю, навмисне дезінформуючи громадськість щодо дій агресорів на Близькому Сході. Проте, намагаючись створити видимість «об’єктивності», окремі газети йдуть на деякі відверті визнання. Так, газета «Інтернейшнл геральд трібюн» вмістила листа своєї читачки, в якому та пише, що провела в Йорданії декілька років і дійшла висновку, що «велика преса» США свідомо нагнітає настрої, дає спотворену картину подій в цьому районі[158].
«Нещодавно, — пише вона, — я прочитала ряд статей про становище в арабському світі після червневої війни. Повернувшись до Йорданії після цієї війни, я намагалась стежити за розвитком арабсько-ізраїльських відносин за повідомленнями журналів «Тайм» та «Ньюс-уік». Часом я та інші американці були просто здивовані поданням новин про бої та інші події.
Журнали прагнуть подати справу так, ніби Ізраїль проводить просто оборонну війну. Складалось враження, що журнали використала ізраїльські пропагандистські матеріали, а не свідчення очевидців. До мого приїзду в Йорданію американська преса «промивала мені мозок». Але завдяки спілкуванню з арабськими біженцями та іншими людьми, які трагічно постраждали від ізраїльських дій, мої погляди докорінно змінились»[159].
Про агресію Ізраїлю не можна говорити в минулому часі — вона триває. За словами кореспондента Франс Прес, у політичних колах Тель-Авіва нещодавно заявили:
«Якщо Насер сподівається повернутись до довоєнних кордонів, то він побачить, що глибоко помиляється»[160].
«Становище, яке існувало до 5 червня, не може бути відновлене»[161], — заявляє міністр закордонних справ Ізраїлю Абба Ебан. Йому вторить міністр оборони Моше Даян:
«Ми повинні купувати зброю, ми повинні виробляти власну зброю, ми повинні зміцнювати свою армію, ми повинні готувати аеродроми… чинити стійкий опір робленому на Ізраїль тиску в боротьбі за визначення майбутніх кордонів Ізраїлю»[162].
Всю цю балаканину досить чітко підсумував прем’єр-міністр Леві Ешкол:
«Ні нова війна, ні опір арабських партизанів, ні міжнародний натиск не змусить Ізраїль покинути свої теперішні кордони»[163].
Окупувавши значні арабські території, найбільш екстремістські тель-авівські політики мають намір провести через кнесет Ізраїлю спеціальний закон, за яким ці землі вважались би вже ізраїльськими.
Одночасно дедалі більше активізуються проізраїльські кола в США. Група конгресменів внесла у палату представників резолюцію, що викладає принципи, які, на думку її авторів, повинні лягти в основу політики США по врегулюванню близькосхідного конфлікту.