Автори цієї резолюції — Поль Фіндлі, Роберт Тафт, Вернон Томпсон, Шерман Ллойд та інші — практично ратують за те, щоб дозволити Ізраїлю скористатися плодами агресії. Вони пропонують використати «всі засоби, щоб шляхом переговорів визнати статус територій, окупованих Ізраїлем під час конфлікту 1967 року», з урахуванням «права Ізраїлю на кордони, що забезпечують належну оборону»[164].
Подібні заяви, а особливо дії панів Тель-Авіва та їх покровителів, призвели до того, що від Ізраїлю відвертаються навіть ті, хто ще недавно вірив байці про «маленьку мирну і беззахисну державу, якій загрожують арабські країни», і тому симпатизував їй.
Тепер світ переконався, що у «мирного ягняти» — вовчі зуби і повадки. Тому чимраз тугіше стягується зашморг зовнішньополітичної ізоляції навколо Ізраїлю. Навіть Ешкол змушений визнати, що «міжнародне розуміння позиції Ізраїлю останнім часом зменшилось», а Бен-Гуріон з сумом підтвердив:
«Тепер міжнародне дипломатичне становище нашої країни, може, найслабше за два останні роки»[165].
Проте сіоністські заводії не вгавають. Тель-Авів йде на нові і нові провокації, марно сподіваючись сховатись від відповідальності за спиною своїх покровителів.
Отже, історичний і сучасний досвід переконливо свідчить, що сіонізм служив і служить зброєю кривавого імперіалізму.