Економічні зв'язки Палестини, що займала вигідне становище як приморська країна, з іншими державами Близького Сходу привели до того, що процес розселення євреїв відбувався не лише під впливом нападів більш сильних сусідів, айв силу чисто економічних причин. Так сталося, що певна кількість трудящих євреїв розселилась в Месопотамії, Вавілоні, Єгипті та інших країнах Сходу і Північної Африки, а також на островах Середземного моря. Протягом VI–IV ст. до н. е. за часів панування династії Ахеменідів розселення євреїв по країнах Середземномор'я тривало.
Коли Палестина була завойована Римом (кінець І ст. до н. е.), кількість євреїв в різних країнах світу вже набагато перевищувала чисельність населення Палестини. Як доводить радянський історик Я. Ленцман, на початку нашої ери у межах Римської імперії мешкало загалом 4–4,5 мільйона євреїв, тоді як у самій Палестині їх було не більше 700 тисяч. (Тільки у Єгипті, наприклад, євреїв нараховувалось понад мільйон)[9].
Далі діаспора розширилась на всю Європу, а в нові часи — і на західну півкулю, тобто практично на весь світ. Вирішальну роль тут відігравали економічні причини. Характерно, що саме з тих же суспільно-економічних причин трудящі євреї діаспори протягом віків не квапились до Палестини, бо не хотіли потрапити у подвійне гноблення своїх та іноземних поневолювачів (перських, римських, а пізніше, з 1517 року, турецьких завойовників тощо).
Зміни умов життя в діаспорі, спілкування з навколишнім населенням вимагали дальшої переробки і пристосування іудаїзму до нових умов. Виникла потреба реформувати релігію. Тому вже з IV ст. до н. е. з'явилась нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалась не як заміна храмової організації, а як доповнення до неї. Замість відвідування єрусалимського храму віруючі збиралися в молитовний будинок (синагогу), де приношення жертви замінювалось проголошенням молитов та хвалебних гімнів на честь бога Ягве або ж читалися певні розділи Тори, які духовенство тут же тлумачило, пояснювало. Особливого значення набуває спеціальний день для молитовних зібрань — субота, святкування якої запозичено у вавілонян. Це свято стає обов'язковим для кожного віруючого єврея.
До Ветхого завіту додаються нові релігійні документи (решта частин Танах — Пророки і Писання). Служителі іудаїзму поступово перетворюють Ягве з божества племені в універсального бога, єдиного «володаря неба і землі». Сойфери (книжники, писці) і рабини пристосовують біблейське вчення до нових умов рабовласницького суспільства. Зважаючи на життєву практику в умовах діаспори, вони обплутують віруючих новими, ще складнішими обмеженнями і заборонами.
Як у свій час іудейські жерці та пророки, так тепер рабини у своїх проповідях старанно затушковують наявність протилежних, антагоністичних класів у єврейському народі, підміняючи ідею класовості суспільства ідеєю єдності усіх євреїв перед богом, який нібито однаково «турбується» про всіх синів своїх.
На початку III ст. н. е. приблизно у 210–220 рр. зводяться в одне ціле галахи (галаха — припис, закон, за яким віруючий повинен діяти, походить від староєврейського «галах» — йти) і тлумачення до них, що дійшли до нас під назвою Мішни (повторення мойсейового закону). Таке зведення галах у Мішну приписується патріарху Ієгуді (Іуді) Ганасі (150–220 рр. н. е.). Потім виникає Гемара (збірка тлумачень Мішни, додаток до неї).
У сучасному вигляді Мішна поділена на шість розділів (седарім), які складаються з 63 трактатів (месса-хот). Кожний трактат має глави (перакім), а глави — свої параграфи (мішни).
Тора, яка відображала життя євреїв при первіснообщинному ладі і на початку рабовласницького суспільства, тепер перестала відповідати вимогам часу. В епоху еллінізму потрібне було нове ідейне знаряддя поневолення мас. За цих умов протягом III–V ст. н.е. об'єднуються Мішна і тлумачення до неї — Гемара в Талмуд. Слово «талмуд» походить від дієслова «ламед», що означає «вивчення». Звичайно, йдеться тут не про вивчення об'єктивних закономірностей світу, а про вивчення тлумачень Тори. Талмуд являє собою кодекс релігійних, побутових і правових приписів іудаїзму. Він містить в собі легенди і міфи про бога, вигадані розповіді про «потойбічний світ» і загробне життя, повчальні притчі тощо.
Основний зміст догматів іудаїзму — це ставлення людей до бога. За вченням іудаїзму, людина без бога немічна, безсила; лише в релігії, у вірі в Ягве вона, мовляв, може знаходити опору і силу. Зводячи все до божих велінь, іудаїзм заперечує об'єктивний характер законів навколишнього світу. За твердженням богословів, все в природі визначається волею і бажанням «творця», який нібито може в будь-який час змінити існуючі закономірності, порушити їх чи діяти наперекір їм. Тора і Талмуд рясніють розповідями про «незбагненні чудеса», які «творять» то сам бог Ягве, то його довірені — пророки. Ісус Навін, наприклад, зупиняє Сонце. Мойсей проводить євреїв через море, «яко по суходолу». Сам бог Ягве протягом шести днів «творить» найбільше чудо — Всесвіт і т. п.
Абсурдність креаціонізму, тобто такої релігійно-ідеалістичної ідеї, яка визнає, що все в світі і сам світ створено богом та ще й протягом всього шести днів, очевидна.
Не менш абсурдно, антинауково пояснює іудаїзм, наприклад, створення богом людини. Ось що написано про це в Талмуді: «Яким чином був створений Адам?» — запитує рабин Натан і відповідає: «Протягом першої години був створений прах, за другу годину — його образ, за третю — зроблений голем (кістяк), за четверту — зв'язані члени його, за п'яту — розкрились його отвори, за шосту — дано йому душу, за сьому — він став на ноги, за восьму — йому дано Єву, за дев'яту — він відведений до раю, за десяту — одержав заповідь, за одинадцяту — согрішив, а о дванадцятій — його вигнано і він пішов»[10].
Чимало релігій проголошує фіксизм — незмінність світу. Іудаїзм також твердить, що світ назавжди залишився таким, яким нібито його створив бог, і що людина, мовляв, безсила змінити природу. Для підтвердження цієї тези Талмуд забороняє людині перетворювати рослинний чи тваринний світ, створювати нові форми організмів, яких раніше не було на землі. Ідеолог іудаїзму, талмудист-рабин Маймонід у своєму тлумаченні «Плхат Берахот і Біккурім» писав, що «немає більшої розпусти, як зміна виду»[11]. Отже, іудаїзм перешкоджає науковому дослідженню природи і суспільства, гальмує опанування таємницями навколишнього світу.
Талмуд вніс мало істотних змін у ту форму іудейської релігії, що склалась в Іудеї і в діаспорі на кінець І століття. Ці зміни відображали, головним чином, нові суспільні умови, в яких опинились євреї на той час. Крах сподівань народу на визволення Іудеї від римського ярма і нездійсненність надій на відновлення Єрусалимського храму Талмуд, слідом за Торою, пояснює як кару божу за гріхи Ізраїля. Таке розуміння Талмуда завжди культивувалось і культивується в інтересах експлуататорів. Адже Тору і Талмуд складали і редагували служителі релігії в інтересах багатих, експлуататорів. Та й самі автори були з багатіїв. Наприклад, редагування Талмуда взяв на себе рабин Аші бен Сімон (352–427 рр.), що був «гаоном» (главою єврейської академії) і дуже багатою людиною. Як пише іудаїст С.Бернфельд, про Аші говорили потім, що «з часу смерті патріарха рабина Ієгуди (Іуди) І до рабина Аші ніколи знання закону і багатство не сполучались в такій мірі у одній особі»[12].
Цілком зрозуміло, чому Талмуд пройнятий презирством до праці і до трудящих, простолюдинів — «ам-гаарців». Наведемо лише декілька з численних висловлювань Талмуда з цього приводу: «Коли ам-гаарець навіть благочестивий, не живи все ж таки у сусідстві з ним»[13]. Або: «Жодне нещастя не траплялось з Ізраїлем без того, щоб у ньому не винні були ам-гаарці»[14]. В одному з розділів Талмуда сказано: «Коли хтось залишив робітників у своєму домі, то дім нечистий»[15]. В розділі Моед говориться, що «ам-гаарцям не доручають бути свідками, не призначають їх опікунами над сиротами і не беруть собі в супутники під час подорожі»[16].
11
Талмуд, трактат Берахот (Первородки). Цит. за Н. Переферковичем. Талмуд, Мишна и Тосефта, т. V, стор. 234.