– А тобі, пане Місюрко, бачу, міцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Місюрку мовчазний Макогін.
– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.
– На те й вона, Січ-матінка, – вишкірився Васюк Зоря.
– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далі Макогін, – часом не гірші за братів-християн.
– Богохульствует! – отець Інокентій грізно подивився на Кіндрата.
– Це як хто бачить, – не здавався Макогін, – тільки з ними часом легше порозумітися, аніж з ляхами. Я от вісім років короні служив, за них, собак, груди підставляв, а яка за те дяка? Виписали з реєстру, і діло з кінцем. Іди, козаче, під пана… Дзуськи!
Іван насторожився.
– Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.
– У Брацлавському, тобі що?
– У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ подався, і ні слуху ні духу.
– Омелько Чорний? – Макогін замислився. – Ні, не чув. За п'ять років багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?
– Ні, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять років – великий шмат часу. Он гетьманів одних скільки помінялося, кошових… Буває, часом через кілька місяців на Січ повернешся, глипаєш – через одного незнайомі. Слава, вона крівцю полюбляє.
Іван мовчав. Вірити в те, що Омелько загинув, йому не хотілося. Тоді чому ж пропав, чому жодної звістки не подав за стільки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять років вважалися надзвичайно великим терміном.
Але все ж відсутність звісток від козака була цілком зрозумілою. Ляхи мало від люті не луснули, коли він утік, застреливши шляхтича. Відстояти хутір для Федора Богуна тоді коштувало неймовірних зусиль, безкінечних подорожей до Кальника і Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урешті-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловік і справжній шляхтич цінував своїх підлеглих за мужність, силу духу і військову майстерність, а не за польське походження і католицьке віросповідання. Він добре пам'ятав Білоцерківську битву, хорунжого Богуна та його відданість. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу із Замойським, і скоро все було вирішено. На деякий час старостинські посіпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по містечках та селах. Так, мовляв, і так, чи ніде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями від опіків на шиї та без одного вуха. Добрі люди розповідали про ті розпитування Богунові, тож він про все знав. А от зрадника на хуторі так і не знайшли. Скільки не придивлялися Богун з Охріменком до навколишніх, так і не могли зрозуміти, хто підказав тоді Рудницькому, де шукати Омелька. Врешті махнули рукою, Бог скарає… Коли Іванові виповнилося дев'ятнадцять, Федір благословив сина, вивів зі стайні найкращого жеребця, зняв зі стіни коштовну турецьку шаблю, укритий срібною чеканкою англійський мушкет і пару пістолетів, сказавши такі слова:
– Як міг, доглядав я тебе, Іване. Чому зміг, навчив. Настала пора на Січ тобі вирушати, науки та слави козацької добувати. Знай: сила та воля або мед п'є, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правді на світі жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а ні… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано і тобі.
III
На шостий день подорожі безмежними просторами запорізьких вольностей мандрівники нарешті наблизилися до долини, серед якої ніс свої води Дніпро. Ще за кілька верст з верхівки безіменної могили побачили широку, порізану затонами і островами стрічку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечині, лежав укритий імлою острів Томаківка, за ним, нижче по течії, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що від мандрівників високими очеретами плавнів, мала знаходитися Січ.
У той час козацька столиця стояла на правому березі Дніпра, в урочищі Микитин Ріг. Як казковий Фенікс, палала вона багато разів до цієї пори і пізніше. І повставала із згарищ. Хортиця, Томаківка, Базавлук, Микитин Ріг, Чортомлик, Підпільна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала турків, пускала лядської крові. Викохала Хмельницького, застогнала від кривавих пазурів Петра і сконала, добита Катериною. Але й тоді не скінчилася наруга! Прийшли інші, розкопали могили, розмили кістки козацькі струменями дніпрогесів. Навіть велич Дніпрових порогів утопили у воді, як топили в крові найменші натяки на здоровий глузд. І дійшов до нас, прапотомків, лише сірий та безликий Нікополь, у якому вже мало хто й знає, що жиє там, де колись стояла славна Микитинорізька Січ…
Коні, відчувши близький відпочинок, пішли дещо жвавіше. Змінилися і краєвиди. Позаду залишилися безлюдні версти Дикого Поля. То тут то там можна було помітити людей або ознаки їхньої присутності. Широкими ділянками лежали викошені на сіно трави, розходилися врізнобіч биті дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися коні, чути було спів та голоси. Дорогою мандрівники обігнали десяток важких возів ущерть завантажених мішками з мукою і вкритих просмоленою парусиною. Назустріч пройшов обоз, від якого в носі залоскотало приємно та смачно – на сотні кроків понесло запахом копченої риби. Круторогі трудяги-воли хоч і повільно, але без натуги волокли вози на кованих подвійною залізною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзові від загару запорожці, одягнені в самі лишень шаровари, з довгими, немов змії, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрілянина.
– Або навчаються, або гуляють, – флегматично помітив Зоря. Козаки на возах не повели і вухом.
Проїхали ще півгодини. Назустріч почали з'являтися пішоходи. Неквапно йшли вони у своїх справах по двоє, по троє або одинаками. Івана дивувало те, що на нього і решту подорожніх ніхто не звертав уваги. Це після цілого тижня мандрівки через безлюдні степи?!
– Даниле, а нам не раді! – жартівливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за ці кілька днів.
– Нічого, ще пізнають! – і собі посміхнувся Нечай.
Він, як і Богун, був сином дрібного українського шляхтича і козака, тож вимріяв свою появу на Січі в сотнях мрій і був сповнений найчестолюбніших планів. Якщо сказати точніше – навіть руки чесалися кинутись у бій, здобути славу і повагу. Тож не дивно, що останній рік у бурсі був для Данила справжнім випробуванням…
Нарешті проминули неглибоку долину, з якої дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виїхали наверх і спинилися. Перед захопленими очима приятелів лежала вона – Січ!
У променях вечірнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Дніпра, велична і неймовірно гамірлива після тиші Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнім великим містом. Обставлена коморами, сінниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмістя, гордовито здіймала вона поверх високого валу могутній дубовий частокіл і високі, криті ґонтою [22]вежі. У глибокому рові перед валом текла темна вода Дніпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вісім, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван і Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кілька хвилин. Опам'ятались, тільки коли помітили, що залишилися далеко позаду своїх супутників.
На вузьких, хаотично проведених вуличках січового передмістя козаків зустрів справжнісінький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустріти хіба що ескімоса. Ось під солом'яним навісом, що його підтримували нетесані соснові палі, розклав свій барвистий крам носатий вірменин. Голосно та пискляво зазивав він покупців, перемішуючи ламану українську мову зі своїм тарабарським наріччям. Далі, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмішці міцні білі зуби, стояв на порозі кузні спітнілий циган. Щось ґелґотав двом замурзаним циганчатам, які з вереском копирсалися в пилюці. Далі гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срібному руків'ї, шведський купець. Буклі рудої перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед січової гавані, давали йому почуття безумовної переваги над оточуючими. А ще бородаті московити з глиняним посудом, чорновусі волохи з плетеними з лози кошиками, кошами і саквами. Татарин з пістолями, шаблями і шитими сріблом шовковими іджиарами [23]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидів у фотелі, обставлений діжками та суліями з горілками, винами і медами.
23