Нарешті, наприкінці наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном і чим потай пишалися. Усі десять човнів зайняли свої місця серед очеретів, які запорожці іменували Військовою скарбницею. Тут, посеред сотень рівчаків, затонів і струмків, у непролазних заростях очерету і трясовині багновищ споконвіку зберігалася частина цінностей, належних кошу. У воді було притоплено велику кількість гармат, у землю закопано скрині із золотом та сріблом. Зберігалися запаси зброї і військового припасу на випадок захоплення Січі ворогом. Такі спроби неодноразово раніше робили турки, татари і ляхи, користуючись слабкістю січової залоги під час походів Низового війська, або в зимовий час, коли більшість братчиків покидали фортецю, вирушаючи на зимівлю до паланок чи на волость, а в Січі залишалися лише дві-три сотні козаків.
Спільними силами козаків усіх куренів були підготовані до походу сімдесят три човни. Майже всі нові, окрім десятка тих, що залишилися після минулорічного гуляння по Евксинському Понту. [30]Тоді, як розповідав Іванові Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, після чого поблизу Очакова запорожці потрапили під гарматний вогонь турецьких берегових фортів і десятка великих галер. З трьох тисяч козаків, що вирушили в похід, повернулась на Січ лише тисяча, ще кілька сотень сходились протягом кількох місяців, після злигоднів, мук та небезпек, які їм було вготовано на землях Бессарабії. Втім, з усього було помітно, що пам'ять про ту невдачу нікого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузіазмом і піднесенням.
За кілька днів до наміченої дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпі біля січової церкви, слухаючи ранкову службу.
– Іване, йдемо до військового осавула, – схвильовано заторохкотів Данило. – Кажуть, він охочих на море поведе. Усі навкруги збираються, готуються… ще місця не вистачить!
Богун, погоджуючись, знизав плечима.
– Йдемо, – він востаннє перехрестився, повернувшись до церковного ґанку – отець Інокентій читав службу безпосередньо з ґанку, оскільки маленька церковка не змогла вмістити в собі всіх запорожців, кількість яких на Січі перед походом подвоїлась.
Швидким кроком друзі попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселі військового осавула Назара Сокольця.
Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить місця. Він почав оглядати присутніх непривітним поглядом.
З десяток запорожців сиділи на лаві під ґанком або й просто на траві і, розмовляючи, палили люльки. Ще двоє стояли біля дверей на ґанку. Коли хлопці підходили до будинку, двері до нього відчинилися, випускаючи двох гамірливих козаків. Ті двоє, які стояли під дверима, без зайвих слів зняли шапки і зникли в сінях. Несподівано для себе у двійці, котра викотилась від осавула, Іван упізнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря і Макогін.
Васюк з веселою посмішкою помахав рукою.
– Агов, молодці, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзів. Ті переглянулися.
– І не думали ми пропадати, – відповів Нечай. – До Тимошівського куреня от прибилисьмо…
– Он воно як! І Місюрка з вами?
– Еге ж. Тільки не Місюрка він більше. Братчики Савою Обдертим нарекли.
Васюк реготнув.
– Влучно. А ви що ж, і собі на море вирішили?
– Авжеж… – Іван раптом знітився, – та чи не скажуть, що зарано?
– То ні, – поважно відповів Макогін. – Пан осавул не відмовлять. Найкраща то є школа для козака – турка бити. Сміливо йдіть до нього, він усе пояснить.
Кіндрат повернувся до товариша.
– Йдемо, Васюк, до тимошівців, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути гроші пропити, а ну як з походу не повернемося?
– То й біс із ним! – стріпонув довгим чубом Зоря.
– Біс не біс, а гроші пропити треба, вони мені крізь кишеню тіло печуть, кляті.
– Розумно, – погодився Васюк, і обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошівського куреня.
Через півгодини Іван та Данило стояли серед великої світлиці, вікна якої виходили на повний козаків січовий майдан, стіни було завішено перськими килимами і зброєю, а в кутку, під образами Трійці та Божої матері, горіла невеличка срібна лампадка. Навпроти образів стояв великий дубовий стіл, за столом, один навпроти одного, сиділи військовий осавул Назар Соколець і військовий писар, якого згідно непевних спогадів Богуна звали чи то Петром Крушільницьким, чи то Федором Круковецьким.
– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.
– Здорові будьте і ви, пани-молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.
– Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.
Соколець знизав плечима.
– Ну тоді кажіть, яке ваше діло?
– Хочемо на турка… У море!
Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.
– Уперше?
– Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.
– Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?
– Зброю! – вихопилося у Нечая.
– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп [31]куль. Сухарів достатню кількість, пастреми, [32]саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?
– З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.
Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.
– Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.
– Іван Богун та Данило Нечай.
– Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.
Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.
– Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.
Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:
– Ну, що скажеш?
Данило широко посміхнувся.
– Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!
Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.
– А пішли до шинку! – запропонував він, схопивши Нечая за руку.
– Пішли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицію, по кількох інших прикметах, яких толком і сам не міг пояснити, Богун зрозумів: Данило почувається так само непевно, як і він. На душі одразу ж полегшало, немов з неї зняли пудовий камінь. Мовчки вони покрокували до січової брами, за якою раніше зник Савка Обдертий у супроводі безжурних Зорі та Макогона.