– Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт.
– Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.
І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні.
Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю.
– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун.
Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по-вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці.
Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з-за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів.
– Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти!
За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.
Захоплений битвою, Богун не одразу помітив, як небо на сході почало сіріти, передвіщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрію з чужих невідомих країв. Несло тепло своїх променів запорізьким степам. Помітно посвітлішало. Тепер стрільці бачили цілі, тож почали перестрілюватися ще з більшим азартом. Ще через годину, коли небо на сході стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарешті, дав наказ відходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящірки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без паніки відійшли. Не забули зруйнувати і шанці. Уже в таборі Богун підрахував здобич. Її склали двадцять три мушкети, три десятки пістолів, п'ятдесят шабель і дві гаківниці. Віддавши наказ розподілити зброю між новоприбулими, Іван поспішив до Нечая. Застав того в наметі.
– А, Іване, добре, що ти вже є, зараз поснідаємо.
Богун стомлено опустився на похідне ліжко в кутку. Лише тепер він відчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш і ніч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тіло вимагало відпочинку. Нечай одразу ж помітив його стан.
– Ти потерпи ще трішечки. Після сніданку маю намір познайомити тебе з гетьманом. Він уже запитував, хто це уночі ляхам веремію крутив. А після вже відпочинеш. Сьогодні, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обійтися й без тебе.
Після нехитрого сніданку, який складався з гречаної саламахи, цибулі й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповідав останні новини:
– Цієї ночі перебігли ще триста козаків від Душинського і Бруханського, [12]з ними кількадесят драгунів Чарнецького. Так що мостиві пани скоро самі залишаться свій табір боронити. Уночі не надто гаряче було?
– Та ні, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очікували.
– Багатьох втратив?
– Шістьох. Усі з новачків. Одинадцять поранених, але майже всі на ногах, лише двоє важкі.
– Могло б бути й гірше.
– Навряд.
– Перебіжчики всі як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послів шле, домовитися хоче. Розуміє, собака, що без них, чортів нехрещених, ми слабкі доки. От і має на меті татар якщо не на свій бік перетягти, то хоч принаймні від нас відхилити.
– А Тугай-бей що?
– Досі про все гетьману розповідав, мовляв, я від вас таємниць не маю. Але хто в ньому до кінця може бути впевненим? Хмельницькому у вічній дружбі клянеться, та ти сам здогадуєшся, що то за дружба…Тут друга біда. Потрібно скоріше ляха ламати. З волості чутки докочуються, що коронні гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поєднаються, велика кров нас чекає. Тож сьогодні й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай.
Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрі табору. Від решти шатрів він відрізнявся хіба що більшими розмірами і кількістю різного роду козацької старшини, козаків та джур, які щохвилини заходили й виходили крізь підняту догори відлогу. Крім того, поблизу гетьманського намету розташувалися кілька гармат, з тих, які ще не встигли розташуватися на окопі, вози з порохом, селітрою та свинцем. Заклопотані козаки біля вогнища відливали кулі, трохи поодалік від вогню стояв ручний млинок для пороху.
– Я доповім і покличу тебе, – підморгнув Іванові Нечай.
– Давай, зачекаю, – Богун одразу ж поліз за люлькою.
Хвилини через три після того, як зник у наметі, Данило знову виринув на вулицю.
– Ходімо, очікує.
Іван мовчки пройшов за Нечаєм.
Першим, що кинулось в очі, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметі. Умеблювання складалося лише з похідного ліжка, стола і кількох лав. Над ліжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зі стрілами, палаш, два пістолі. На окремому ослінчику в кутку срібна гетьманська булава. Сам гетьман сидів на лаві, поклавши руки на стіл, і диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час від часу обмокуючи гусяче перо до срібного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всі ґудзики каптані, на голові мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вільну лаву.
– Зачекайте трохи, панове-молодці, – мовив чистим густим басом і повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далі: тож цим засвідчую свою безмежну відданість його королівській милості, повагу до ідеалів шляхетного лицарства. Але чи може серце моє не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вірним слугою вашої милості? Чи можу залишатися деінде, як не на Запоріжжі, у таборі озброєних однодумців, коли вороги мої взяли собі за ціль зжити мене зо світу, не цураючись ні підлої зради, ані безсоромної брехні чи збройної сили? Коли вони безсоромно начхали на королівські привілеї, сплюндрувавши дідизну мою, Суботів, а мене, всупереч волі пана короля, хотіли піддати смерті без суду, не дивлячись на шляхетне походження вірного слуги королівської милості? Але заприсягаюся всім, що є дорогим моєму серцю, всім, що є святим для мене, твердим словом лицаря і шляхтича: єдино маю на меті, віддавшись долею в руку Господню, мати захист від ворогів моїх, а також захистити тверде слово його милості від свавільства магнатів, які лютими гаспидами отруюють чисте тіло Речі Посполитої, її золоту волю і справедливі закони. Dolor [13]душі моєї примушує мене здіймати зброю лише тому, що patientia [14]вичерпано. Навіки вірний слуга його королівської милості, гетьман Війська його королівської милості Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборі на Жовтих Водах.
12
Олександр Бруханський під час означених подій займав посаду полковника Білоцерківського полку реєстрового козацтва, на яку був призначений польською владою.