– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.
Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок угорського і звалився з ним у постіль.
II
Сотня Богуна, ще не повністю сформована і погано озброєна, опинилася під час битви на дільниці, яка витримала на собі чи не найважчі удари гусарії, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмірною хоробрістю, забувши про безсонну ніч і втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очі, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козаків і вчорашніх селян до бою. Поряд з ними пліч-о-пліч зустрічав лавину ворожої кінноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигівниці, щоб шквалом картечі допомогти необстріляним новачкам витримати нищівний удар гусарських списів. Його турецький панцир і гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в житті котрогось із шляхетного панства. О, тисячу разів був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинстві Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змії, разюча, немов блискавка, і несподівана, як удар долі, його шабля примушувала розширюватись від страху очі бувалих рубак з польського лицарства. Його пістолі не хибили, а могутній голос наповнював хоробрістю серця козаків. Разючій енергії Богуна дивувалися навіть Кривоніс та Хмельницький, від чиєї уваги не заховалася мужня поведінка нового сотника.
Навіть коли нічна темрява припинила кровопролиття, а в шатрі Потоцького саме відбувалася розмова польського рейментаря з ротмістром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотенні справи. Сидячи просто біля вогнища, він, підклавши під аркуш паперу шматок дошки, складав реєстр козаків своєї сотні. Один за одним підходили козаки до вогнища, називали свої прізвища, відповідали на кілька запитань і займали свої місця серед возів, вогнищ, навісів і виставлених у піраміди ратищ та мушкетів.
– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.
– Данилом кличуть, Пилипенко…
– Звідкіля родом?
– З Черкас.
– Козак?
– Ні, ваш мость, з поспільства.
– До нас що привело?
– Несила на пана й жида спину гнути. Так кляті сала за шкіру залили, що хоч головою до стіни…
– Не треба головою до стіни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал є?
– Та де там! Але бачить Бог, від мого кола сьогодні славно тріщали шляхетні кістки! – Пилипенко багатозначно зважив у руці чималенького грубо обтесаного кола.
Іван посміхнувся:
– А ти, чоловіче, силою, бачу, не обділений. Тут і кінські кістки затріщать!
– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.
– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!
– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.
– Тримай, козаче!
– Та селянин я…
– А я кажу – козак!
Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:
– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.
– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.
За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.
– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.
– Усіх нагодували.
– То добре. З припасами Нечай допоміг?
– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!
Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.
Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
– А ти що ж?
– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.
– Справа твоя, але ж кум…
– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.
– З чого ти взяв? – здивувався Богун.
– Чому ж відсилаєш до Данила?
Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.
– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?
– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.
– У кому ж?
– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.
– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.
– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.
– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!
До вогнища підійшов озброєний мушкетом козак.
– Пане сотнику, до вас якийсь чоловік, – неголосно доповів він.
– Хто ще?
Козак знизав плечима:
– Не відаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, і крапка.
– Пустіть, – коротко наказав Іван.
За хвилину перед Богуном стояв літній чолов'яга в потертій свитині, сивих полотняних шароварах і баранячого хутра шапці. При боці шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У погляді його сумовитих очей Богуну привиділось щось знайоме.
– Чолом тобі, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж відчувалися знайомі нотки.
– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповідай, що привело тебе до мене такої пізньої пори?
Козак якусь мить розглядав Івана, потім полегшено зітхнув.
– Таки знайшов. Адже я ні імені твого не знав, ані прізвища. Не пам'ятаєш?
Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразні очі і довгасте підборіддя з тонкими вустами. Де ж він міг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вітерець, запобігливий служка в шинку, який після кількох чарок оковитої, піднесених Нечаєм, оповів свою сумну історію… Невже він?
– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.
– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподівався.
– Це було нескладно, чоловіче. Ну, оповідай, що до мене привело?
Коваль лише знизав плечима:
– Прийми в сотню.
Іван випустив кільце тютюнового диму і подивився в очі Ковалеві.
– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твій шинкар?
Коваль раптом спохмурнів.
– А що шинкар? Я свій борг віддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосі прибулого чувся такий біль і погано прихована злість, що Богуну на мить стало не по собі.
– Візьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмішку тобі пригадав. А Одарка твоя як, видужала?
– Немає Одарки. Віддала Богові душу. Від тієї пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кілька тижнів і прожила.
Коваль, вимовивши ті слова, якось одразу перемінився. На обличчі заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука підсвідомо стиснула руків'я шаблі.