– Ну, з Богом, соколики, усі вперед!
І рипнули колеса важких возів, із дзвоном металу рушили батави, супроводжувані веселою грою бандур, співом сопілок та срібними дзвіночками бубнів. Козаки зневажливо поглядали на польський табір, міцні руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повільно, але невблаганно, немов вода весняної повені, підступало козацтво під польський окоп. А там, скільки не вдивлялися старшини, годі було й побачити жодний більш-менш вагомий рух. Високі вали наїжачилися хижо загостреними колами, ворота було щільно зачинено, у передових шанцях ні душі. Десь там, за міцними дубовими щитами артилерійських позицій, причаїлася смерть, посаджена у бронзові і чавунні циліндри гармат, звідти люто позирали очі тих, хто звик дивитися на українську націю, як на робуче бидло. І саме тому відважні сини цієї самої нації міцніше стискали в руках зброю і, наплювавши на небезпеку, крокували назустріч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тієї миті. Крім звичного вже бойового запалу, окрім стукоту в скронях і передчуття битви, він раптом відчув себе на чолі грізної сили. Настільки могутньої і відчайдушної, що вона, прокинувшись, зможе зрівняти із землею цілі міста, каменя на камені не залишивши від наймогутніших цитаделей, перекроїти мапи держав і вирішити долі цілих народів. І він, Іван Богун, був часткою тієї великої сили, ведучи за собою в бій її підрозділ. Гаряча хвиля пробігла жилами Богуна, і він, закинувши на плече блискуче шабельне лезо і високо здіймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Підставляв обличчя променям по-літньому пекучого сонця і впивався насолодою від власної сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, від чого слова пісні самі просилися на язик:
Почата Богуном пісня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до інших сотень, полків, і, нарешті, загриміла кількома тисячами низьких чоловічих голосів:
З табору Стефана Потоцького розширеними від страху очима поглядали на широку хвилю козаків, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахітовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброї і обладунків, дратувала їх багатоголосою піснею:
Дочекавшись закінчення пісні, в тилу козацького війська тривожно та швидко загуркотіли литаври, змінюючи свій повільний ритм на мілкий дріб. Нечай, а за ним і сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здійняв руку.
– Добре, пани, браття! А тепер назад. Повільно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув він, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помітно з цієї відстані тліючі ґноти на рогулях, що їх тримали в руках пушкарі, чорні жерла гармат і вишикувані за частоколом кавалерійські хоругви в повному обладунку; чув, як хропли коні під гусарами і як шелестіли від найменшого руху їх металеві крила.
У супроводі рокотання литавр полки задкували не менше ніж чверть години, доки не опинилися неподалік від власного табору. Нарешті дріб тулумбасів затих.
– Порівняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун.
За хвилину тулумбаси забили так, як і на початку, – повільно і грізно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького війська ще більш смертоносного вигляду. Цього разу, на відміну від першого наступу, йшли мовчки, без пісень і розмов. Затихли й музики. Натомість на поле перед возами і шмигівницями вискочили кілька десятків запорожців у самих лишень синіх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутніми м'язами під бронзовою від загару шкірою, вони з несамовитою швидкістю почали вимахувати важкими карабелами і палашами, виконували відчайдушні стрибки і трюки. З відстані здавалося, що широкі плечі завзятих січових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкістю смертельно загострена криця літала зовсім поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бійців. Шаблі перекидалися з руки в руку, описували кола, вісімки, імітували разючі, швидкі, як вітер, удари. Потроху наблизилися до межі, від якої відступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотіти. Знову близькі жерла гармат, сизуваті димки ґнотів і дзвінка тиша у ворожому таборі. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток кроків попереду, на чолі полку, відрізняючись від решти війська лише полковницьким перначем у руці – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з-під якого виглядають волохаті груди, у правиці оголена шабля, у зубах люлька.
– Пора! – пролунав нарешті його голос.
Богун повернувся до батави і змахнув шаблею.
– Лучники! – коротко вигукнув він.
Тієї ж миті з рядів пікінерів виступили озброєні великими луками козаки. Лічені секунди знадобились їм для того, щоб вишикуватись в одну лінію, здійняти вгору луки і почати випускати в напрямку польського стану стрілу за стрілою, спрямовуючи їх високою дугою. Яка сила, яка грація була в їхніх скупих, вивірених рухах! Міцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих луків, і з пронизливим свистом летіли гострі, оперені орлиним пером стріли. Там, в бірюзовій безодні неба, смертельні посланці повертали свої гострі як бритва рихви до землі і на шаленій швидкості мчали, відшукуючи серед натовпів озброєного люду, між косяками коней, табунами худоби і нашвидкуруч побудованого тимчасового житла свої цілі. І подекуди знаходили їх серед вишикуваної в бойові порядки кінноти, далеко за межами дії мушкетів та самопалів. За кілька хвилин, метнувши не менше тисячі стріл, лучники повернулися за бойові порядки піхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до відходу. Польські гармаші, як і раніше, мовчали, хоругви стояли без руху.
– Назад браття! – долетів до Івана голос Нечая, і він одразу ж продублював команду для своєї сотні. Повторився повільний, майже урочистий відхід…
Ще тричі розмірений гуркіт литавр спрямовував піхотні полки в наступ і наказував їм відходити, завдавши полякам більше психологічну, аніж якусь вагому шкоду. Запорожці, за своїм звичаєм, вигукували на адресу шляхти міцні просолені жарти, лучники посипали ворожий стан стрілами, а записні рубаки походжали, викликаючи на герць супротивників. Подекуди січові відчайдухи підбігали до ворожого табору зовсім близько, і тоді в поляків летіли натовчені порохом гранати з підпаленими ґнотами. Деякі з них дорого розплачувались за свою нахабність: Іван помітив, як трьох голих до пояса запорожців буквально перетворив на решета злагоджений залп трьох десятків ворожих мушкетерів, коли ті необережно наблизилися до вчиненої за окопом засідки. Ще двох зарубав, заставши зненацька і кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмішливі козацькі вітання, урешті-решт, зробили свою справу – під час чергового обстрілу з луків вдарили гармати.
– Лягай! – крикнув Богун, і сам мерщій кинувся під захист возів, коли від польського окопу гримнув артилерійський залп, і повітря з вереском розрізала розжарена картеч.
«Бах!» – дерев'яний щит на возі гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великої кулі. Над головами козаків пролетіла сама смерть, зоравши поле позаду полків. У кількох місцях, щоправда, разючі снопи картечі зрізали-таки тих, хто загаявся і не встиг припасти до землі. Тиша. Польські гармаші почали завзято шурувати стволи гармат.
– Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, підхоплюючись.
За мить відчайдушні запорізькі влучки вже засипали стрілами артилерійські позиції ворога. Нищівні стріли одного за одним почали виривати із строю німецьких найманців, які, прикладаючи до стволів гармат нюрнберзькі квадранти, брали більш низький приціл, готуючись до другого залпу.
Богун прислухався. Від табору настирно і гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрібно. Так повинно бути. Вперед і тільки вперед. Він зайняв своє місце на чолі сотні, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пішли сотні. Гостра небезпека, здається, запалила не тільки запорожців, а й новобранців-селян. Засвистіли-гаркнули шибайголови могутніми голосами, і голоси ці поглинув громовий залп ворожої армати. Богун шкірою відчув близькість смерті, але лише заграв жовнами і вище підняв шаблю. На якусь мить він утратив відчуття реальності і побачив себе перед стінами нещасного Синопа в тому пам'ятному і такому далекому в часі поході. Він уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свідомості настирливо вдерся дрібний гуркіт литавр.