– Піхотна фаланга, шикуйсь! Піки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!
У відповідь на накази знову озвалися сурми, здійнялися знамена, і порядок у війську дещо почав відновлюватися. Вози знову було взято під охорону кавалерійськими хоругвами, ар'єргард відокремився від валки і перетворився на невеликий, але досить міцний заслон. I цієї миті з порослих чагарниками стін Княжих Байраків посипалися хмари татарських стріл, вихоплюючи з рядів розгубленого війська десятками все нові й нові жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бік заростей вдарили розрізнені постріли з рушниць, які не несли полякам ніякої користі – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених і гуркіт возів, котрі летіли, ризикуючи перекинутися і почавити піхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканої армії. А вишикуваний Чарнецьким ар'єргард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершників. Ті підскакували майже впритул, засипали поляків стрілами і дротиками, не спиняючи коней, і швидко відходили в тил. На їх місце одразу ж вискакували інші. Знову і знову. До тієї пори, доки рівні ворожі шеренги не буде знекровлено настільки, щоб ударити в них кінськими грудьми без занадто великої шкоди для себе. Не лякали ординців навіть злагоджені мушкетні залпи польського війська. З огляду на це Чарнецький вирішив потроху відводити фалангу, стримуючи ногаїв вогнем хоча б настільки, аби вони не влітали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовірному напруженні, але врешті ротмістру здалося, що задумане ним вдається – татари, здавалося, зменшили натиск і тепер трималися позаду них на відстані, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стріляння луками. До рятівного узлісся залишалося вже зовсім небагато. І тут позаду себе, звідти, де знаходився авангард війська, Чарнецький почув сильний тріск і загрозливий шум. Від несподіванки він мало не впустив повід.
– Поручник! – заволав ротмістр тієї ж миті.
– Тут, ваша милість!
– Негайно взнайте, що там діється!
За три хвилини поручник уже й повернувся.
– Біда, ваша милість! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мішок!
У відповідь на його слова зі стін урочища гулко і часто забили гармати…
Як тільки Стефан Чарнецький зрозумів, що заслон, утворений ним в ар'єргарді війська приречений на загибель від вогню картечі й татарських стріл, він повернув коня і почвалав усередину конаючої армії – лише там можливо було згрупувати найбільш боєздатні кавалерійські підрозділи і спробувати піти ними на прорив, рятуючи вже якщо не військо, то власне життя. Якоїсь миті він натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зі свого напівсонного стану і притримував коня, який ходив дзиґою, поспіхом віддавав якісь розпорядження. Здавалося, він не звертав жодної уваги на вибухи і сичання картечі зовсім поряд від себе.
– Уперед, лицарі! Покажемо боягузливим кочівникам, як уміє помирати польська шляхта! – почув ротмістр серед гуркоту різанини його напружений голос. Не заховався від погляду Чарнецького і божевільний блиск в очах у гетьманича, тремтіння його губ і нездоровий рум'янець на обличчі – шолома не було на Потоцькому і його довге волосся розміталося по наплічниках панцира. Ротмістр кинувся до Потоцького.
– Ваша ясновельможність, не час вдаватися до непотрібного геройства, одягніть шолом заради Єзуса і давайте наказ кінноті збиратися під ваші знамена! Ми зробимо спробу врятувати кінноту, а це вже немало!
– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим сміхом. – Невже ви сподіваєтесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивіться ж правді в очі!
Немов на підтвердження його слів, зовсім поряд від них вибухнула граната, розірвавши навпіл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох ніг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собі в повітрі червону хмару і виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кіннота закінчила знищення розбитої гарматним вогнем піхотної фаланги заслону, і кинулась углиб табору із шаблями наголо, сіючи смерть і доповнюючи картину повного безладу, в полоні якого опинилися рештки поляків.
– За мною! Хто вважає себе потомками сарматів і мріє покласти життя на полі Марса за Батьківщину, за мною!
– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не міг почути. На чолі крихітного загону у два десятки шабель він полетів у саму гущу татар, котрі вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою підкликав хорунжого і сурмача.
– Давайте гасло збиратися під мої знамена. Ми спробуємо прорвати оточення.
А бійня в таборі продовжувала набирати обертів. Похідні колони давно вже перетворилися на поодинокі групи людей, оточених і змушених битися подібно до диких звірів, обстоюючи свої життя і втрачаючи їх під ударами переважаючих сил ворога. Через півгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, і до татар приєдналися чотири сотні козаків з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бій не зважаючи на наказ гетьмана відпустити поляків з миром, як і було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели ті самі козаки Кривоноса, і Хмельницький, якби він хотів того, міг би не допустити до зради армату. Але він не зробив цього. Хто може судити за таке рішення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне військо, досі нездоланне ні для кого з європейських володарів, і воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи міг гетьман припустити, щоб його посилив нехай і побитий, але все ще повний сил авангард?
Стікаючі кров'ю жовніри кидалися з одного боку мішка, що в нього перетворились Княжі Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милості в Бога і ворогів, та ні Всевишній, ні охоплені бойовою лихоманкою татари не чули їхніх розпачливих зойків. Кров лилася рікою, змішуючись з вологою глиною і перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що їх накопали минулої ночі козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кінським і людським трупом, шматки розбитих возів і колоди зрубаних дерев перемішалися в якійсь чудернацькій картині хаосу так, що урочище Княжі Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останні промені сонця спустилися на купи мертвих тіл, калюжі крові й купи пошкодженого обозного майна, поламаної зброї та порубаних обладунків, упав під ударами ворожих шабель останній польський вояк, з хоробрістю приреченого відбиваючись від десятків ворогів. Майже всю верхівку польського війська було захоплено в татарський полон, а жовнірів та найманих ландскнехтів винищено. Лише крихітній купці з кількох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дійти до рятівного лісу, скориставшись вечірніми сутінками та тим, що татарам під час дільби награбованого було не до них. Польща, яка досі ще спокійно вкладалася спати і не передбачала нічого страшного в завтрашньому дні, вже пережила першу з цілої низки катастроф, викликаних повстанням народу України…
Коли ніч запалила вогники зірок на потемнілому небі, а вкритий ледь помітною імлою диск місяця навис над обрієм, освітлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радісний полковник Кривоніс.
– Вибач, батьку, що без попереджень…
– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очікую, не лягаю, – у тоні гетьмана Кривоніс відчув щось таке, що його насторожило. Але він продовжив, не моргнувши оком:
– Тугай-бей порушив твій наказ, зробив засідку у Княжих Байраках і напав на ляхів.
– Як напав?!
– Файно, з трьох боків. Я б краще не придумав!
– Але ж я прохав його!
– Про це, ваша ясновельможність, сам його і розпитаєш. Армію Стефана Потоцького знищено, такі ось справи. Татари не випустили жодного.