Іван Босий пройшов крізь царську браму y вівтар i добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престол й схилився перед нею навколішки. I весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. A знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь ґратовані вікна.
B загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, постала його мова, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів.
- Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що кров’ю записав заповіти Свої, Всемогутній, поверни це вино на кров Свою - чисту, омий і очисти ще раз нас грішних, що припадаємо до ніг Твоїх із молінням! Боже, зглянься на нас!
Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи, що Бог схиляється над чашею й творить чудо.
Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон, усі ще більше припали до землі, готові прийняти страшне причастя.
- Нечестиві! - гукнув він: - Нечестиві й грішники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодії, забувши заповіти Господні! Тяжка безмежна кара на вас, посіпак диявола! Зникне вода, здичавіють степи, і ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дітей своїх! Поки не пізно ще, прихиліться до Бога, повстаньте на синів диявола, проженіть тіні пекла з-поміж себе! Потопіть свої злочини в нечистій крові й нею змийте свої степи. Благословляю вас кров'ю Господньою на кров!
Він перехрестив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напівтемряві, a потім, налившиз чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. I враз ніби скажений вихор постав із-під землі! Навкруги задвигкотіло, затріщало, падало й трощилось, a юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарською двериною.
Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували й шматували дрантя, що закривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи через тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. A він проступав, удивляючись у темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі.
Так дісталися вони на край села, і Босий іспинився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою.
- Верніться до домівок своїх, - промовив він: - пам'ятайте: - кров Господня гукає про помсту!
Він пішов геть і тихо розтанув у місячному світлі, a натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки.
У повіті стало неспокійно. З’явились невідомі отамани, і молодь, добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах. Уночі розгвинчували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть під косину. Круг міста утворилось зачаровано коло, яке не міг переступити комуніст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя якось принишкло, мов над землею нависла хмара.
I так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що пройшло, розчавлюючи всі ознаки повстання.
Були якісь невиявлені зв'язки між повстанням і людиною, що звала себе Іваном Босим. Він одіграв у ньому таємничу роль. Переказувано, що він одвідував ватаги й благословив бандитів. Несподівано серед ночі він із'являвся в повстанчому таборі, будив усіх і переливав свій запал їм у серця. A коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частинно приєдналися до повстанців.
Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваним Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її викопати.
- Це цікаво, - сказав той, - я ніколи ще не воював святих.
Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника:
- Товаришу, он іде Босий...
Начміліції подивився в той бік і побачив за півгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без взуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому.
- Я маю до нього справу, - сказав він міліціонерові: - ач яке опудало! Горобців би ним лякати на баштані! - Міліціонер непевно посміхнувся.
За кілька кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув:
- Ти хто?
Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом.
- Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова... - Він казав те, що звичайно промовляв, зустрівшись з людьми; погляд його вперто ловив очі начміліції, і того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певність, що з нею лилась його мова.
- Сховай собі Бога в кишеню! - зареготавши, гукнув він: - Покажи документи! Де твоя посвідка?
Босий замовк на хвилину, a потім, ступивши до начміліції, раптом підніс угору руки.
- Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на моєму чолі.
Їхні погляди, врешті, зустрілись, здивований начміліції перестав сміятися. Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати. Їхні погляди схрестились, як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з’єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.
Когутик клацнув, але пострілу не було. Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, a начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.
Іван Босий поволі спустив руки і, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм:
- Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба, і земля хай викине твої кістки!
Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, a термосіння заважало опритомніти й з’єднати думки.
- Що воно таке? - прошепотів він. Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, - він ізлякався божевільного старця! Ганьба! Кипуча злість опанувала його, і, похапцем ісплигнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи на ходу карабін із-за спини.
He добігши кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав. Задихуючись із радості й хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на пришпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюблені члени.
Те, що блискало що-тільки, було купою гною.