співали діти, танцюючи довкола Івана. Та тут зі школи вийшла прибиральниця Настя. Вчителька математики Софія Петрівна побачила через вікно дивного чоловіка — здається, один із сільських дурників, згадала вона — й послала прибиральницю, котра якраз потрапила під руку, дізнатися, в чому річ, чого цьому чоловікові треба. Настя вийшла зі школи й відразу збагнула — щось тут не те. Вона кинулася, як була, з шматиною в руках, на дітей:
— А, холєрники малі, що ж ви-те здіваєтеся над чоловіком…
Коли дітлахи з вереском розбіглися, підійшла до чоловіка-дерева.
— Чого тобі, Йване? До когось прийшов?
Іван стояв, кліпав очима, зіпав ротом й нарешті спромігся на слово:
— Вчи… Вчи… Вчилку, яка не по-нашому вчить…
— То тобі, певно, тре Зінаїду Антонівну?
Хоч Іван не знав, як ту вчилку звати, та кивнув головою.
— Ходімо, — сказала Настя, взяла Івана за руку, як маленького, і повела до приміщення школи.
Там вона делікатно постукала у двері вчительської, а коли їй дозволили ввійти, заглянула й поманила пальцем вчительку англійської мови:
— Тутечки до вас, Зіночко Гантонівно…
Вчителька англійської була єдиною молодою вчителькою у Кукурічках. Вона була невродлива і геть укрита ряботинням, коротко стрижена, і єдине, що приваблювало — великі, світло-сірі, майже сині очі. Сім років тому вона слухняно поїхала на практику в Кукурічки, тут закохалася без пам’яті у старшого за неї на двадцять років директора й по закінченні університету сама попросилася сюди вчителювати. Через рік вона сама й освідчилася своєму директору в коханні та стала його коханкою. Двічі на тиждень вона чекала директора вечорами у тому самому крайньому класі й директор, якого звали Георгій Семенович, брав її або на класному столі, або поклавши животом на парту, а найчастіше Зінаїда Антонівна стояла на колінах, самозабутньо кохаючи любого Жоржика. Вона ж допомагала йому та його сім’ї садити й викопувати картоплю, навіть полоти город. Звісно, зв’язок між ними не можна було довго приховувати, тим більше, що дружиною директора, а за сумісництвом фізика й математика, була та сама Софія Петрівна. Спершу вона влаштувала чоловікові скандал, потім і рябій «англічанці», але, що була за Жоржа на чотири роки старшою, то панічно боялася, аби її не покинув з трьома дітьми і не пішов жити з цією лярвою. Тепер, при дефіциті вчителів, не вельми й аморалкою настрашиш. Втім, тільки молодша їхня донька Валерія ще була школяркою, ходила у Волицю в десятий клас, а двоє інших уже поїхали до міста: син закінчував університет, а дочка торгувала на ринку і вже мала другого чоловіка. Отож Софія Петрівна змирилася, а минулого року сама запропонувала Зіночці квартирувати у них. Втім, зустрічалися Георгій і Зіна в тому самому класі — спрацьовували чи то звичка, чи вироблений рефлекс.
— Чого вам? — спитала Івана Зінаїда Антонівна.
А що він мовчав, відвела в куток коридору, вважаючи, що цей дивний чоловік з обличчям дауна, певне, соромиться.
— Навчіть мене гамериканської мови, — сказав там Іван.
— Ви хочете сказати — англійської? — уточнила Зінаїда Антонівна.
— Нє, тої, що в Гамериці балакають, — сказав Іван.
— Там розмовляють англійською, — трохи дратуючись, сказала Зінаїда Антонівна. — Правда, з деякими відхиленнями від класичної англійської мови. Декотрі лінгвісти вважають навіть американський варіант англійської вже окремою мовою, але я так не вважаю…
«Для чого я йому це пояснюю?» — подумала вона.
Чоловік перед нею стояв і кліпав очима. Типовий даун. Хоча ні. Щось у його обличчі є від блаженного, яких давні художники зображали на папертях церков, і щось є від малої дитини, яка заблукала в незнайомому місці й боїться у чужої тітки спитати дорогу. От-от чоловік перед нею мав засунути пальця до рота й почати його смоктати.
«Що мені ввижається?» — подумала ледь дратівливо Зінаїда Антонівна.
— Навчіть мене, — Іван уже подивився прохально й незмигно. — Я вам платитиму, а якщо тре, то щось по хазяйству зроблю…
— У мене немає господарства, — сказала Зінаїда Антонівна і поцікавилася: — Ви вивчали англійську в школі?
Іван закліпав ще дужче, ніж на подвір’ї перед учнями. Він з останніх сил стримувався, аби не заплакати.
— Я не вчився, али я…
— То що ви хочете?
— Я пойнятливий, прийсяй-бо… — Іван схопив учительку за руку. — Мені вельми тре.
Щось завадило їй відмовити. Може, це кліпання, жалісливий прохальний погляд…