Зате спитав маму: а нащо йому женитися? Їм же й так добре удвох. Бо ж іще прийде жінка, хай та ж дурна Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, то ще, чого доброго, почне його бити, як ото Линенчиха свого Петра лупить. А він того не витримає, з його хватить, що мама часом б’є. На що мама: та хіба я, анциболоте, так часто вже б’ю, а як десь лупну, то за те, що ти неслушисько такий.
— То Тома та мене не битиме? — спитав Іван.
Не битиме, не битиме — мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.
— Ага, неділі, — сказав Іван. — Як я вже костюма вдягнув.
— То скинеш, — сказала мама.
— Не скину.
— Скинеш, я кажу.
— Мамо, нє…
Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.
У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.
«Хіба ти можеш бути хитрою?» — думав Іван, пестячи пальцями карточку.
Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося — з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.
«Пантера!» — ледь не скрикнув Іван.
Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть — нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив — нізащо не полізе.
А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.
Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.
«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», — сказав собі Іван.
— Чого ти мовчиш, Іване? — спитала мама. — Лучче вже про щось балакай.
— А про що?
— Що ти там, на горі, ховаєш?
— Я? Ховаю?
Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.
— Книжки читаю, — сказав після довгої мовчанки.
— А до вчительки нащо ходиш?
— По-англіцьки вчуся.
— Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.
Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.
— З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, — зітхнула мама. — Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?
За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.
«Той Панащин ідіот», — казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?