Цієї ж весни обидві супермодельки брали участь у весняному показі моди, що передував Каннському фестивалю на тому ж Лазуровому березі, в Ніцці. На презентацію обидві з’явилися, тримаючись за руки. Випромінювали чарівне сяйво усмішок богинь. Разом пішли на ланч, що складався для них виключно з овочів і фруктів. Після обіду гордо, як завше, зриваючи оплески і збираючи, мов коштовні перли, захоплення, продефілювали вже кожна окремо — спочатку Іветта, потім з інтервалом у дві модельки, Таумі — червоною доріжкою (за прикладом майбутнього фестивалю) подіуму.
Після показу, що приніс великі прибутки організаторам і чималі гонорари топ-моделям (Таумі й Іветті, звичайно, найбільші), організатори влаштували прийом у ресторані місцевого гранд-готелю. Таумі за звичкою припізнилася. Вона мала прийти, привертаючи до себе, як завше, загальну увагу. Вона й привернула. І волоссям, що цього разу вільно розсипалося плечима, наче розкішні крила чорно-синього птаха. І прикрасою — вишукане кольє — на шиї. І, звісно ж, новою сукнею — жовтавою, з ледь помітними візерунками, що нагадували хвилі, чи то моря під сонцем, чи поле, що хвилюється під легким вітром. Сукня щільно, але не занадто облягала суперструнку фігурку Таумі й відкривала знамениті, обціловані сотнею, якщо не більше, чоловіків ніжки — на них примостилися легкі, ледве помітні, як дорогоцінні павутинки, туфельки-босоніжки. Таумі напівіронічно відповідала на захоплені погляди й оплески прихильників її краси й таланту, а таких чимало було в залі. Вона пошукала очима Іветту і знайшла її. Подруга наближалася до неї. Таумі поглянула на італійку, і кров шугонула їй до голови. Іветта наближалася до неї, сяючи білозубою огидною посмішкою, в сукні, точнісінько такій, яка була на Таумі.
Точнісінько такій, до найменших деталей. Таумі кинулася до Іветти, схопила за руку й потягла до виходу. Вже за дверима вона дала Іветті ляпаса й вчепилася у волосся. Потім дряпнула гострими червоними нігтями по обличчю. Два тонкі червоні рівчаки з’явилися на Іветтиних щоках.
— Що ти робиш? — закричала Іветта.
— Що я роблю?
Таумі рвонула сукню на Іветті, зачепивши при цьому пазурами її груди. Тонка дорога тканина розчахнула надвоє, на троє.
— Що я роблю, питаєш, паршива суко?! Ти навмисне вдягла це плаття?
Таумі трясла бідолашну ошелешену італійку, мов грушу. Роздерта сукня звисала клаптями, оголюючи груди Іветти, на яких, звісно, не було ліфчика, татуювання у вигляді двох маленьких кальмарів, що обіймаються, на нижній половині спини і тонюсінькі білі трусики-стринги.
— Я ж не знала, що ти замовила таку саму, — кричала Іветта, з роздертої щоки якої цебеніла кров.
— Стерво Баттон, я йому покажу!
Вигукнувши це, Таумі підбігла до найближчого фотографа — якою розкішною була ця сцена для численних фотоапаратів і телекамер, — вирвала камеру й торохнула об землю.
Потім обвела поглядом всіх присутніх, що набилися до холу готелю.
— Чого витріщилися? Подобається? Дуже подобається? Дивіться!
І стала в горду позу королеви. Її очі палали, а постава справді нагадувала дику розлючену пантеру. Пантеру, що готується до стрибка.
— Може, хтось хоче ще дістати?
Тим часом до зали зайшли поліцейські.
— Що тут відбувається?
Таумі кинулася до одного з поліціянтів.
— Хочете заарештувати?
І рвонула кийка з рук.
Це вже було занадто. Поліцейські таки скрутили Таумі. Доставили в дільницю. Іветта ж тим часом зробила заяву для преси: вона негайно подає на міс Таумі Рембелл до суду за образу честі й гідності.
Ця подія миттю облетіла світові ЗМІ. Звичайно, Таумі Ремпбелл відпустили. Навіть без сплати застави. Все ж вона була іноземною громадянкою. Та й на її захист відразу стали кілька впливових людей Франції — від діячів модельного й шоу-бізнесу до політиків. Вони аргументували: ця витівка Таумі — суто жіночий вчинок.
Але передчуття чергового, ще більшого скандалу, пов’язаного з Таумі Ремпбелл, знову витало в повітрі. Тим більше, що на запитання, коли вона подаватиме до суду, Іветта Сімпсоні сказала:
— Негайно. Завтра ж. Цього разу це їй так не минеться. Я звернуся до американського суду. А він (я гадаю, панове, вам це відомо) справедливий та неупереджений і не зважає на імена.
V.Іван
Боляче писати, як двоє стоять одне проти одного — Іван і Тамара. Дівчина дивиться на Івана незмигно. Іван же, навпаки, кліпає очима. Він першим не витримує.
— Там дєдько Митро, — каже він. — Вони вдвох з мамою сидєть. Дєдько Митро нагнав, каже, багацько самогонки. Та йому нема з ким пити. Він хотів мене пригостити, а мама кажуть, що мені не мона.