— Наказаніє Боже, — прошептала Тамарка чиїсь слова й схлипнула. — Як же ти мені дітей робитимеш, наказаніє Боже?
Іванові стало її шкода. І самого себе, бо він направду не знав, як робляться діти. Дядько Петро каже, що він своїх настругав. Та то, певно, шуткує, бо хіба з поліна діти вродяться? Вони із жінки вилазять, точно. І з Тамарки колись вилізе його дитина. Чи з тої, що живе на горищі? Та тая пантера далеко. Як би не любив її Іван, далеко.
«Ой, бідна моя голова», — подумав Іван і відчув, як щось стискає — щільно й боляче — йому голову.
«Бідна моя голова, — думав Іван. — Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»
Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.
Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.
— Дощик, — сказала Тамара. — Така маленька хмарка і якраз над нами.
Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася — мо’, змія, чого доброго — та, поглянувши у той бік, засміялася.
— Глянь, Іва, там їжак. Іжачисько.
Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.
— Іване, йди, подивися, який він смішний, — сказала Тамара.
Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.
— Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? — спитала Тамара.
— Хто його зна…
— А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він — їжак чи їжачиха.
— А як його полоскотати?
— Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.
Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.
— Ну його, — сказала Тамарка. — Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вутлом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.
Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.
— Наказаніє Боже, — сказала Тамарка. — Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.
«Ну й нехай, — подумав Іван. — Треба мені така сучка».
Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де — в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.
«Нє, вона не сучка, — подумав Іван. — І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»
І тут він, добре наморщивши лоба, згадав — Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.
— Що ти там бурмочеш? — спитала Тамара.
— Вчу чужу мову, — сказав Іван. — Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?
— Як?
— Хедсхог.
— їжачий бог, — засміялася Тамара. — А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. — І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі — теньк.
Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.
— Не кажи мамі про нівєсту, — попрохав Іван. — Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.
— Треба ти мені такий — як з-під припічка віник, — засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалера. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.
«От би їх побачити», — зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.
Добре, що ніхто не бачив.
Дрімало серед теплої весни село.
У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.