— Як поповій свинці в дощ, — каже мама.
— Хіба попова свиня вдягає хустку? — дивувався Іван, почувши мамині слова.
— Одчепися!
Вічно — одчепися. Маленька церковка в Кукурічках є, але правити час од часу приїжджає священик, батюшка з сусіднього села. Кукурічки село невелике — всього дев’яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять. Скільки-то хат, Іван сам перерахував. Ходив і рахував, слава Богу, вміє, та коли два рази збився, зробив мудро: нарізав палуз і з оберемком на руках пішов рахувати. Біля кожної порахованої хати встромляв лозинку в землю, а до старого зошита, що лишився од батька, олівцем заносив паличку. Порахував хату Семенихи, пішов далі, а тоді вернувся, щоб на другу вулицю йти, Семенишину хату став рахувати, а нє — палузка стирчить, знаця порахована — Іван хитрий! Люди підсміхаються, хай собі, а як німці прийдуть, спитають, що за село та скіко в нім хат, Іван і скаже точне число — дев’яносто вісім, вони й не стануть палити, бо батько ж казали, що німці люди акуратні, люблять порєдок і рахунок, і вже точно палити село, в якому знають точнісінько число хат — не стануть. Та й якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше…
Хат у Кукурічках дев’яносто вісім, а барів цілих три. Не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити пляшчину.
«Докидаю гній, то піду до Омеляна чи, може, Круцихи, пропущу чарчину, — думає тепер Іван. — До Руського не піду, сміється і просить розказати, як я з жінкою сплю. А де в мене тая жінка?»
Іван знає, де мама ховає гроші. І, влучивши момент, коли мами нема в хаті, не раз прокрадався до шафи, аби витягти звідти папірця — рупчика. Чи рубличка.
— Гаспид окаянний, злодюга триклєтий, — лається мама, завваживши, що збережень поменшало на п’ятірку чи й десятку.
А проте гроші в інше місце не перекладає. Втім, у шафі частина грошей: ті, що на мамин похорон відкладені — за божницею у вузлику. Туди Йванові зась — гріх, неодмінно рука відсохне. Ну, а гроші з шафи — дві пенції, Іванова й мамина — час від часу худшають: Нюрка то на те, то на те попросить, а то й Вітько з Волиці прийде — на цигарки, тай во, трохи тре, ну і внукам, абись тилько навідались, баба завсіди щось тицьне.
Та теперички Іван красти не піде. Він по роботі довго й старанно миє руки, відмиває чоботи од гною, знову миє руки, тоді до мами десницю простягає:
— Рупчика, мамо.
— Чого? — мама гнівається. — З якого такого празника?
— За роботу, — Іван дивиться чисто, незмигно й безневинно.
— Ну не гаспид же окаянний, ну не анциболот безпросвітний — з рідної матері плату требувати, що в свему хліві гній викидав!
Іван хотів був заплакати і пожалітися — чи то мамі, чи то вітрові, що розгулявся в саду, а може, й льосі — на свою жорстоку незавидну інваліцьку долю, та зрозумів, що мама таки грошей на пиво дасть. І дає, дістає з кишені у куфайці, а Іван думає — мама заздалегідь приготувала ті гроші. Бере до рук, наслинює пальці й рахує папірці в одну й дві гривні. Ого, ціла десятка. Можна не тільки буде купити пива, а й смачних горішків, у яких таки є присмак раків.
— Спасибі, матусю, — сказав Іван і нахилився, щоб поцілувати мамі руку.
— Ци ти здурів, — сказала мама. — Альбо насміхаєшся. Чалапай собі.
Та Іван був справді розчулений, сльози котили у нього з очей. А втім, вони текли дуже часто. З причини і без причини. Таким вже тонкосльозим він був. Али він соромився своєї сльозливості, тому затулився рукавом і подибцяв із двору. Та спинився, бо згадав, що ще сьогодні не перерахував книжки. І він вернувся й по драбині витарагунився на горище. Книжок, що стояли рівнісіньким рядком, рядочком, аж любо глянути, було, як учора, як завше — шістдесят дев’ять. Іванові дуже подобалися круглі цифри, то ж він хотів би, щоб їх було сімдесят. Али де взєти оту сімдесяту? У Кукурічках, принаймні на їхній вулиці, книжок ні в кого не водилося. Хіба що в тих хатах, де були школярі й де були підручники. Али красти книжки в дітей — останнє діло. За те можуть і руки поодсихати, як і за будь-яку крадіжку, те Іван добре знав. Він зітхнув. Господи, пошли мені ще одну книжку, попрохав. Та на горищі було тихо, ніхто не відізвався на його прохання.