«Наталка Полтавка» – перший драматичний твір нової української літератури, сила і чарівна краса якого, за словами того ж Карпенка-Карого, «в простоті, в правді і, найголовніше, – в любові автора до свого народу, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його твір». І. Котляревський створив водевіль не лише з огляду на бідність театрального репертуару (йдеться саме про українські п'єси): є ще одна причина, що спонукала Івана Петровича якнайшвидше взятися за перо і створити драматичний твір… 15 травня 1812 року в покоях російської імператриці князь О. Шаховський виставив свій водевіль «Казак-стихотворец», в якому йшлося про українського поета початку XVIII ст. Семена Климовського. Музику до п'єси заранжував з російських та українських пісень відомий капельмейстер Кавос. І хоч п'єсу було написано дуже поганою українською мовою, а автор зовсім не дбав про реальне зображення українського народу, виводячи своїх героїв як схематичних «пейзан», п'єса мала великий успіх. Сам О. Шаховський був родом із Твері й тільки перед смертю відвідав Харківщину, а доти в Україні й не бував, цікавився нею задля екзотики. На полтавській сцені харківською трупою була виставлена п'єса «Казак-стихотворец». Не знаючи ні побуту, ні минулого України, ні мови, автор допустився багатьох помилок і перекручень етнографічного та історичного характеру, псевдонародними були й «українські» пісні. Персонажі говорили такою мішаниною російських і спотворених українських слів, що її важко було й зрозуміти. Побачивши один раз цю виставу, полтавці вдруге не захотіли її дивитися. «Чого йти в кіятр? – говорили вони. – Хіба щоб слухати, як за наші гроші да нас ще будуть лаяти?» У журналі «Украинский вестник» за 1817 рік зафіксоване промовисте свідчення одного з глядачів вистави «Казака-стихотворца» в Полтаві: «Що це за твір? Будучи росіянином, я бачу, що ця п'єса – не російська; проживаючи на Україні п'ять років уже, не впізнаю жодного малоросійського характеру в особах діючих… У С. – Петербурзі, кажуть, мучились бідні – найкращі актори нашої Мельпомени – над вимовою малоросійських слів; тут природні малороси мучились над тими ж словами». Один з радянських літературознавців зауважував: «…п'єса Шаховського – це анекдот із життя, побуту і епохи, маловідомих або зовсім не відомих автору, п'єса Котляревського – це творіння народного поета, взяте з глибин народного життя».
У своїй п'єсі Котляревський вирішив правдиво відтворити життя й побут українців. «Наталка Полтавка» набула великої популярності у глядачів і читачів. Сценічне життя п'єси почалося в рік написання, тобто у 1819 році, коли вона зі спеціального дозволу князя Рєпніна була поставлена на сцені Полтавського театру. І, звичайно ж, грав у «Наталці Полтавці» незабутній Михайло Щепкін, для якого й була написана роль возного Тетерваковського. Для подальших вистав треба було цензурного дозволу, а проте М. Щепкін захотів поставити цю п'єсу на свій бенефіс у Харкові. Григорій Квітка-Основ'яненко порадив йому оголосити якусь давню п'єсу, а перед днем бенефісу, пославшись на нездужання якогось актора, просити зіграти «Наталку Полтавку», річ уже дозволену для постановки. І справді, в такий спосіб мешканці Харкова вперше побачили ще не дозволену п'єсу, якій судилася згодом гучна слава. 21 січня 1821 року «Наталка Полтавка» була поставлена в Харківському театрі. А перший її друк було здійснено заходами професора Харківського й Петербурзького університетів Ізмаїла Срезневського у 1838 році в «Украинском сборнике». Вісімнадцять років у сотнях списків ходила вона по всій Україні та за її межами – часто без прізвища автора. На щастя, Іван Петрович незадовго до смерті побачив свою п'єсу надрукованою. І. Срезневський, видаючи «Наталку Полтавку», назвав її «не тільки одним із перших книжно-народних творів України, але разом і першою збіркою пам'яток української народності, зразком для всіх наступних».
Але з виданням та постановками п'єс Івана Петровича не все було так легко й просто, як здається. Після перших вистав вони увійшли в репертуар трупи Штейна й були представлені на сценах у багатьох містах України. Івану Петровичу, як раніше з приводу видання «Енеїди», й тут довелося скаржитися на порушення його авторських прав. У 1829 році автор звернувся з листом до полтавського поліцмейстера Манжоса, в якому скаржився: «Содержатель странствующей труппы, иностранец Йван Штейн, разъезжая по ярмаркам, бывавшим в разных городах разных губерний, с подвижною своею труппой, играет на театрах сочиненную мною в 1819 году малороссийскую оперу в двух действиях под названием “Полтавка” без моего согласия и позволения. Мне неизвестно, как и откуда он ее достал, но я удостоверен в том, что он пользуется непозволительно чужим добром, а моя опера Штейном не благоприобретена». Пославшись далі на устав про цензуpy 1822 року, Котляревський просив: «…остановить содержателя труппы иностранца Штейна от нанесения мне и на дальнейшее явной обиды… оперу “Полтавку” и музыку к ней приказать, отобрав у Штейна, отдать мне. Обязать его, чтобы он ни на каком театре оперы «Полтавки» ни другой какой-либо моего сочинения не играл и не выпустить его, Штейна, из Полтавы, пока не разочтется со мной за представление в разных городах моей оперы около десяти лет».