Навіть Пантелеймон Куліш, надто неприхильно настроений щодо письменника, все ж мусив визнати його людяність і щирість: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, і домик його в Полтаві був відомий убогим чолобитникам…».
Яким він був…
Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський так описував Івана Петровича Котляревського: «…справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст». В останні роки свого життя запустив собі пишні козацькі вуса. Одягався небагато, але охайно, зі смаком. На службу – в чорний сюртук, у парадні дні з'являвся в армійському мундирі і трикутному капелюсі з чорним султаном. Жив письменник одинаком, без родини, і вів досить помірне життя. Удома приймав тільки невеликий гурт приятелів. Мав невелику бібліотеку латиномовних творів класичних авторів і французьких книжок, збірок фольклору, рукописних творів Г. Сковороди та Біблію. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо любив Іван Петрович славнозвісного «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса, якого читав у російському перекладі. Тут також були періодичні видання – «Северная пчела», «Вестник Европы», «Библиотека для чтения», – які письменник постійно передплачував.
Іван Петрович був дуже привабливим і з першого знайомства прихиляв до себе серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору. Розмовляв завжди українською мовою, проте легко міг перейти на російську чи французьку. Усе життя він поповнював свої знання, тому був дуже освіченою людиною. Дуже любив бувати в товаристві – під час свят письменник часто гостював у родинах своїх приятелів, приїжджав на гостину, відповідно до пори року, на дрожках чи санях, запряжених парою вороних або буланих коней; одягнений був то в шинелю горохового кольору, то у військову теплу шинелю з хутряним коміром. А його вже чекали – з нетерпінням, радісно вітаючи прихід. Іван Петрович любив і сам приймати гостей, по-дружньому посидіти за столом. Як правило, стравами частував він простими національними – борщ, пампушки, млинці, саморобні наливки…
Усі мемуаристи одностайно відзначають гумор, гострий розум і доброту письменника. Біографи Котляревського свідчать, що він був незрівнянним оповідачем, міг, як ніхто інший, розказати влучний анекдот, але, очевидно, сміх його оповідань, як і сміх «Енеїди», поряд з елементами безтурботної розмови, сповнений був сатиричних стріл. Письменник неодмінно зацікавлював усіх якоюсь новиною, часто ним самим вигаданою й дотепно розказаною. Усі – і господарі, й гості – враз відчували якесь полегшення, зникала скутість, пожвавлювалися розмови, всі хотіли бути біля Івана Петровича, слухати його. Звичайно захоплював письменник цікавими історіями з пережитого, спостереженого – особливо з часів навчання, вчителювання та армійської служби, воєнних походів. Взагалі письменникові було що розповісти, та й пам'ять його була міцною, спостережливість глибокою. Ці розповіді завжди були розцвічені дотепами, анекдотами, гумористичними прислів'ями та приказками. Та, власне, головною темою розповідей Котляревського було життя й побут його земляків, які він прекрасно знав і про які міг невтомно годинами розповідати. Як згадував видавець журналу «Отечественные записки» П. Свиньїн, бесіди з автором «Енеїди» давали «…багато нових і цікавих відомостей відносно духу й характеру його земляків».
Своєю людиною був Котляревський і серед простих людей – полтавських козаків та міщан. Його знали й щиро вітали трохи не всі полтавці. Й сам письменник полюбляв розпитати першого стрічного про життя-буття. Його вітали на вулиці словами: «Здоров був, пане Іване Петровичу!» або «Здоровенькі були, добродію куме!» А він радо зупинявся й розмовляв з людьми.