Командувач російської армії в Молдавії генерал Міхельсон прийняв козаків і сформував з них Усть-Дунайське Буджацьке військо. Після цього із Задунайської Січі вийшло понад 1000 вояків. Як свідчить генерал Ланжерон (командир однієї з дивізій російської армії), загони запорожців того часу брали участь у воєнних діях. Усть-Дунайське Буджацьке військо існувало недовго (менше року). Олександр І наказав припинити організацію Січі і скасувати все, що було зроблено, оскільки через це в Новоросії «виникли між селянами різні занепокоєння, непокірність і втечі в Молдавію». Цілі села, як зазначає царський рескрипт, знімалися зі своїх місць, щоб приєднатися до запорожців і здобути таким чином козацькі «вольності».
Звичайно, Іван Котляревський, як ад'ютант генерала Мейєндорфа, не міг не бачити цих запорожців, тим більше що влітку 1807 року командувач армії генерал Міхельсон захворів і його обов'язки виконував генерал Мейєндорф. До того ж, восени 1807 року Котляревський, за дорученням генерала Мейєндорфа, розшукував у Буджаку підходящі місця для того, щоб оселити козаків Усть-Дунайського війська. Отже, письменникові довелося бути серед тих, хто безпосередньо клопотався долею запорожців, які вийшли з Туреччини в Росію в 1806—1807 роках. Не виключаємо, що, з огляду на все це, запорожці могли запропонувати, щоб російський офіцер-українець став у них за «старшого».
«Енеіда»
Мабуть, прийшов час ненадовго відірватися від життєвого шляху Івана Петровича Котляревського й, порушуючи хронологічну послідовність, розповісти про його славетну «Енеїду», першу ластівку нової української літератури.
Початок творчої праці над поемою можна визначити на підставі листа письменника до Миколи Гнєдича від 27 грудня 1821 року, в якому він називає «Енеїду» плодом «двадцятишестирічного… терпіння і посильних трудів». Отже, 1794—1795 роки – час, коли Іван Петрович працював домашнім учителем і спілкувався з селянами Золотоніського повіту. Над «Енеїдою» Іван Петрович працював довго: три перші частини вийшли з друку 1798 року, четверта – в 1809 році, п'ята – в 1822 році (І. П. Котляревський писав М. І. Гнєдичу: «…Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), повністю твір було завершено в 1825—1826 роках. Молодий російський літератор М. О. Мельгунов, якого в 1827 році Іван Котляревський просив домовитися з московськими видавцями про видання всіх шести частин поеми, докладно розповідав у листі до історика й публіциста Михайла Погодіна про своє знайомство з Котляревським: «Він просив мене запропонувати книгарям московським, чи не побажають купити повну його перелицьовану “Енеїду” на одне видання або у вічне і спадкове володіння… Поема ним доведена до кінця; до неї додано словник малоросійських слів і виразів, які зустрічаються в ній; за все це він просить 2000 карбованців… Тут у Малоросії знайдеться багато на неї охочих: малоросіяни читають її завжди з новою, особливою приємністю, а додання двох або, можна сказати, трьох ще невідомих пісень викличе в них нове зацікавлення, і успіх з цього боку вірний. Я також певен, що і всякий освічений росіянин не залишиться байдужим до цього єдиного твору малоросійської словесності». Однак у листі від 12 червня 1828 року він повідомляв Котляревському: «Я декілька разів довідувався й запитував тутешніх книгарів, чи не захочуть купити “Енеїду” вашу і з додатком двох останніх пісень і яку призначать їй ціну. Але багато від неї зовсім відмовлялись, кажучи, що в Росії мало знайдеться охочих до цієї книги, що не інакше як у Малій Росії слід було видати її. Чи не попробувати харківських книгарів? Нового видання вашої “Енеїди” чекають в Малоросії; тому я маю численні докази…». Повністю видано поему було в 1842 році, після смерті письменника. Здійснив це видання професор Харківського й Петербурзького університетів Ізмаїл Срезневський у Харкові. Павло Житецький писав, що Котляревський «скористався світовою фабулою про Енея і влив у цей старий міх нове вино української народної творчості».