А тим часом невдоволення серед козаків все більше зростало. 1705 рік позначився новими походами, на цей раз цар наказав виступати на Волинь, Сандомир і Брест. Окремий підрозділ мав вирушити до Литви. У ході мобілізації вдалось набрати майже сорок тисяч війська, яке швидко дісталось до Волині. Згідно домовленості з королем гетьман видав наказ спустошити маєтності тих дворян, які належали до партії суперника Августа — Станіслава Лещинського, однак ні в якому разі не зачіпати селян, більшість яких були українцями. Маючи достатньо військової потуги, щоб протистояти будь-якій армії, Мазепа за час свого перебування на Правобережжі зумів добитись зміни розстановки сил на користь Августа. До табору гетьмана почали один за одним приходити польські магнати, щоб заявити про вірність королю Августу. Очевидно, що більшість із них лукавила, прагнучи перш за все зберегти свої маєтки, про це писав й сам гетьман у листах до Малоросійського приказу.
Простоявши біля Старокостянтинова до 4 серпня, козацьке військо рушило далі на захід і 14 серпня підійшло під Львів. Тут під Львовом згодом Мазепа брав участь у нарадах Петра І стосовно військових кампаній Північної війни. Найпевніше, наради проходили в Жовкві, де якийсь час перебував і цар Петро І. Цілком можливо, що й до самого Львова міг завітати гетьман, хоча надійних свідчень про такий візит немає. Відомо достеменно, що у Львові бував цар, причому приїздив тричі. Причиною приїзду були переговори з польською шляхтою.
Однак набагато важливішою є саме Жовква, яка певний час була своєрідною ставкою царя. Існує думка, що під час однієї з військових нарад, на якій був присутній гетьман, Петро І висловив ідею ліквідації автономії Гетьманщини та перетворення козацького війська на регулярне московське з перепідпорядкуванням його московським воєводам. Чи було це несподіванкою для Мазепи? Скоріш за все, ні: незважаючи на особисті хороші стосунки із царем, він бачив напруженість у відносинах між козаками і московськими офіцерами та стрільцями. Оскільки козаки були нерегулярним військом (окрім спеціальних підрозділів компанійців), соціальне напруження швидко передавалося на місцевий рівень. Свої причини недолюблювати московитів мали й старшини, які давно відчували себе такими самими державними і шляхетськими родами, як і московські бояри, тому погордливе ставлення останніх викликало категоричне несприйняття перших. І це були далеко не всі причини та вияви українсько-московського антагонізму. Мазепа добре розумів, що самодержавні амбіції молодого царя рано чи пізно мали привести або до конфлікту, або до «тихої» ліквідації Гетьманщини. Ні перше, ні друге його не влаштовувало, до розриву з Москвою він ще не був готовий, але й дозволити пропасти державі, що її очолював, він теж не міг. Тому, скоріш за все, він спробував знайти альтернативний варіант вирішення проблеми. Таким виходом стали підпільні зв’язки з табором противників Петра І.