За легендою, саме з Жовкви гетьман відправив свого посланця, перевдягнутого ченцем-домініканцем, для встановлення контактів з Карлом ХІІ. Чи стало це початком «зради»? Поки що ні, до остаточного переорієнтування на шведський табір мав минути деякий час, скоріш за все, це була звичайна підготовка запасного варіанту на випадок непередбачуваних подій. Це був крок людини зі здоровим глуздом, значним політичним досвідом і розумінням своєї окремішності та влади. Крім того, переговори з поляками тривали ще 1703 року. Як ми вже знаємо, під час другого Кримського походу до Мазепи звертався хан із пропозицією укласти союз та розбити деморалізоване й пошарпане в боях московське військо. Гетьман відмовився. Згодом до гри приєдналися поляки в особі коронного гетьмана Ієроніма Любомирського, який робив енергійні спроби сформувати польсько-кримсько-турецьку коаліцію проти Московії. Звісно ж, українського питання обійти не можна було ніяк, тому поляки почали налагоджувати контакти з гетьманом щодо його переходу з-під московської протекції до польської. Та Мазепа знову виявився більш лояльним до царя, ніж схильним до інтриг проти нього, і відіслав ці листи до царського уряду.
Найбільшого розголосу отримала вищезгадана історія з полковником Миклашевським, який навіть обговорював можливі умови переходу під протекторат короля. За основу цих переговорів знову було взято Гадяцький договір Виговського-Немирича. Хороші справи живуть довго, як то кажуть… Можлива небезпечність наслідків цих переговорів змусила Мазепу прохати усунути Миклашевського з посади. Хоча саме він і дав йому маєтності та повернув на минулу посаду. Навряд чи це було б зроблено, якби їхні погляди щодо майбутнього України розходились надто сильно…
Очевидно, що корінь справи лежав глибше, десь у свідомості старшин і Мазепи зокрема. Відправною точкою для розуміння всіх кроків козацької верхіки є вищезгадана апеляція до своєї шляхетності.
Суспільство ранньомодерної України (і не тільки її) було доволі чітко поділене на стани. Кожен стан мав свій «гонор» (тобто своєрідний світогляд і правила поведінки), який ревно оберігав. Вихована на польській традиції шляхетських вольностей (як ми вже знаємо, навіть сам Мазепа в юності довгий час був при дворі польського короля), козацька верхівка сама опинилась у ролі цієї самої шляхти, яку не так давно зганяла з українських земель вогнем і мечем, тому що прагнула закріпити їх за собою. Із часом це прагнення ставало спадковим. Так, зокрема вже на час, про який ми ведемо мову, в середовищі козацької верхівки було кілька старшинських родин в другому-третьому поколінні. Ті самі Кочубеї, Апостоли та інші мали всі підстави вважати себе верхівкою суспільства. Маючи великі земельні наділи, які приносили значний прибуток, а також вагомі державні посади, вони цілком справедливо дорівнювали себе до польських і московських «колег».
Яскравим виявленням цієї козацької «шляхетності» є те, як сприйняли (і сприймали надалі) Мазепу: дрібний шляхтич невідомого походження без значних статків і впливу явно не був рівнею родовитому козацтву. Не дивно, що його обрання на гетьманство викликало глухе обурення. Та ж доля спіткала і його попередника — Івана Самойловича, який був сином священика й до кінця своїх днів носив зневажливе прізвисько «Попович». Така показна шляхетність, з одного боку, сприяла атмосфері внутрішнього протиборства, коли всі сторони вважали себе вищими за решту, з іншого — була основою, на якій трималась українська автономія. Історія гетьмана Івана Мазепи стала найкращим свідченням цього.
Шведський поворот
Доля завжди випробовує людей, випробовувала вона і Мазепу. Тягар Північної війни, аж ніяк не потрібної Україні і не дотичної до її інтересів, усе більше ускладнював життя гетьману. Та це ще можна було знести, якби мати справжнього союзника, але такого в Гетьманщини не було. Замість союзника мала сюзерена, який всіляко намагався використати ресурси своєї васальної країни для перемоги, що була потрібна тільки йому. Така модель відносин, коли один керує, а інший, хто міг спокійно керувати сам, виконує, вочевидь мала призвести до конфлікту.
Сутність цього конфлікту сягала ментальних основ обох держав і виходила з першого офіційного контракту обох — Переяславських статей Богдана Хмельницького, на яких базувались усі відносини козацької України з Московським царством, а згодом з новоутвореною Російською імперією. Українська сторона, вихована в європейських традиціях, сприймала Переяславську угоду як рівноправну угоду двох сторін, у якій підданство Гетьманщини було лише номінальним. Московська сторона, виходячи з реалій свого світогляду, дивилась на це інакше. Визнаючи принцип сильної автократичної влади, московити розглядали надані права як ласку і подарунок царя, що його можна відібрати кожної хвилини. Відповідно, гетьман у свідомості московської еліти був на рівні з боярами і князями, але аж ніяк не міг розглядатись як рівня цареві. Іншими словами, він був таким самим царським холопом, як і решта. Україна була не самостійною одиницею, а лиш додатком, чи то частиною єдиної держави, яка знову ж таки вважалась власністю царя. Звідси й випливає зневажливе ставлення до козацької верхівки та самих козаків, а також практично абсолютне ігнорування інтересів України на геополітичній карті. Її інтереси враховувались лише тоді, коли цього вимагала напружена ситуація в самій країні, як, наприклад, в часи наришкінського перевороту, чи загрози внутрішніх заворушень після скинення Самойловича, чи кримських походів. Така поведінка рано чи пізно мусила призвести до конфлікту і призводила до нього. Практично всі попередники Мазепи кінець кінцем набували антимосковської орієнтації й шукали ту силу, що могла б допомогти звільнити Україну з-під протекції Москви. Така сама доля була наготована й Мазепі…