3. Гетьман нібито підбурює запорожців можливими скороченнями прав і вольностей, щоб підняти їх проти царя.
Інші не менш «вагомі» докази Кочубей мав передати особисто. Як бачите, навіть зараз виникає сумнів у достовірності цих доказів та їхній важливості для справи. Якщо про перший донос Мазепа дізнався через деякий час після його отримання та оголошення, цього разу його реакція була блискавичною. Практично одразу після надходження інформації про донос, яку, до речі, надав, за деякими джерелами, сам цар, гетьман відправляє депутацію до Москви. На чолі цієї депутації стояв недавно призначений стародубський полковник Іван Скоропадський (предок майбутнього гетьмана часів революції 1917—21 рр. Павла Скоропадського). Скоропадський їхав не сам і далеко не з порожніми руками. Мазепа, намагаючись убезпечити себе від наслідків можливого розкриття, зробив усе, щоб справу розслідування навіть не починали. Домігся він цього, очевидно, грішми. Так, зокрема царю Петру він подарував дві тисячі дукатів, князю Меншикову — тисячу дукатів і шість срібних бутелів, Головкіну подарував таку саму суму, Шереметьєв та Шафіров отримали по півтисячі дукатів, а князь Долгорукий — шістсот. Значна сума, як на той час, але іншого виходу не було. Щоправда, розслідування й без того не розпочиналось. Царський уряд був зайнятий набагато важливішими справами, ніж перевірка слабко сформульованого доносу від людини, яка мала особисті причини не любити українського гетьмана.
Північна війна палала все більшим та яскравішим вогнем, європейське суспільство говорило про неминуче вторгнення Карла ХІІ в Московське царство, що неабияк непокоїло Петра, який всі сили кинув на відсіч можливим нападникам. Додало головного болю цареві й повідомлення Мазепи про можливе приєднання до антимосковської коаліції турецького султана, а також події на Дону, де розгорталось повстання Булавіна, для придушення якого цар намагався використати українських козаків. Тому такий крок гетьмана був швидше запобіжним, ніж основним. Якнайкращим свідченням прихильності царя став його ж лист до гетьмана, у якому він повідомляв імена авторів доносу та про наказ спіймати їх.
Навряд чи варто пояснювати, наскільки це полегшило життя українському керманичу. Та він знав, що донос Кочубея-Іскри — це лише верхівка айсберга, і вони, вочевидь, діяли не самі. Після того як змовників спіймали, на допиті вони виказали головних своїх спільників, серед яких крім Кочубея та Іскри були Чуйкевич, Черниш та Апостол. Вочевидь, їх було більше, та нагнітати ситуацію гетьман не хотів. Більше того, він намагався залагодити справу й відвернути покарання авторів доносу. Йому навіть вдалося це зробити стосовно всіх, окрім самого Кочубея та Іскри, які були страчені за царським указом 14 липня 1708 року в козацькому таборі під Борщагівкою (теперішня Київщина). До речі, це була чи не єдина публічна страта за майже двадцятилітнє правління гетьмана. Але й тут Мазепа виявив свою великодушність, подарувавши значну суму грошей родині страченого.
Провал доносу й інших спроб усунути «боягузливого» гетьмана не змусив змовників відмовитись від своєї мети. Але тут на допомогу їм прийшов сам Мазепа. Гетьман до останнього коливався щодо зносин із царем та переходом до табору противників, однак його сумніви розвіяв цар зі своїми наближеними. Своєрідною останньою краплею в чаші терпіння козацького вождя була звістка про наказ Меншикова компанійському полку перейти на нове місце дислокації, а згодом і царське повідомлення, що у разі шведського нападу він, гетьман, мав перейти під загальне командування вищеназваної персони. Такої наруги літній керманич вже терпіти не зміг.
У 1708 році під час однієї з нарад із невдоволеною старшиною він показав їй універсал короля Станіслава Лещинського, листи канцлерів та інших високопосадовців. Після цього опозиція стихла, фактично нарешті козацька верхівка виявилась практично сконсолідованою навколо однієї справи — захисту своїх прав, заради яких і передбачався розрив із Москвою.
Хоч практично всі люди, які мали стосунок до політики в Гетьманщині, розуміли, що розриву з царем або як мінімум конфлікту уникнути не вдасться, Мазепа все ще не поспішав до шведського табору. Найпершим, що його стримувало, була постать польського короля Станіслава Лещинського, якому він категорично не довіряв. До того ж шведи-протестанти були в свідомості православного козака не надто надійними партнерами.