Стаття II. — Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.
Стаття III. — Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.
Стаття IV. — Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для української землі, згідно з її правами і давніми законами.
Стаття V. — Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе засвоїти собі того титулу ані того гербу.
Стаття VI. — Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».
Ці статті, без підпису й печатки щоправда, були відправлені Карлові на затвердження. Скоріш за все, існувала ще інша угода, підписана у квітні 1709 року поблизу Великих Будищ, у якій зазначалося, що король не буде укладати мир із Московською державою, допоки не звільнить усі українські землі, разом із Запорізькою Січчю, а також, імовірно, детальніше обговорювались умови сюзеренітету шведського короля над Україною. Вибір було зроблено, і основну роль при цьому грав не Мазепа. Фактично саме однозначна позиція старшини, яка висловила категоричне бажання приєднатись до короля, і вирішила його долю. Звісно, він теж мав вагоме слово в підготовці переходу від царя до короля, але, якби не його оточення — хто знає, чи погодився б він здійснити свої задуми. Буря Північної війни прийшла на Україну й не принесла нічого хорошого для неї…
Катастрофа
У рішенні Мазепи перейти до табору Карла ХІІ не було нічого дивного або ж унікального. Більше того, можна сказати, що це був абсолютно природний крок. Напружені відносини між монархом і васалом побутували в усі часи, цьому немає чого дивуватись, адже монарх завжди прагнув до утвердження своєї влади, що вело до конфлікту з васалом, який прагнув зберегти, а за можливості і примножити свої вольності. Узагалі в Європі антироялістські повстання не були рідкісними. Щоправда, різниця в розвитку західної і східної частин все ж давалась взнаки: коли на заході основна хвиля антимонархічних повстань уже минула, у Східній Європі вона тільки починалась. У 1697 році повстання проти монарха з роду Віттельстах під проводом Йоганна Рейнгольда фон Паткуля розпочалось у Лівонії, через кілька років, у 1703-му, піднялось повстання під проводом Ференца ІІ Ракоці в Угорщині, спрямоване проти Габсбургів. 1704 рік приніс проблеми в Річ Посполиту, де вищезгаданий Станіслав Лещинський підняв фактично повстання проти Августа ІІ. Практично в той самий рік, що й Мазепа, виступив проти сюзерена — турецького султана — і господар Молдавії Димитрій Кантемир.
Що поєднує всі ці повстання? Їхня причина, а саме захист прав та вольностей. Прикметно, що всі повстання були спрямовані не проти монархії як такої, а проти конкретного сюзерена, котрий порушив договір з васалом. У цих повстаннях головну роль грали не стільки нижчі верстви суспільства, як про це часто розповідається в різного роду літературі, а навпаки — вищі верстви, невдоволені своїм становищем дворяни.
Подібне сталось і з Мазепою. Фактично він був Бандерою XVIII століття, не стільки самим борцем, скільки символом, якому, на відміну від його «колеги» з ХХ століття, судилось таки повоювати ще. Його повстання, як ви вже зрозуміли з вищесказаного, було не стільки суто його рук справою, скільки справою новопосталої козацької еліти, яка сформувалась остаточно із часів Хмельниччини. Її завданням було не повалення монарха (Мазепа не зазіхав на устрій Московського царства), а власна незалежність, яка вбачалась у підтриманні статусу-кво між нею та її сюзереном, хай це був би Мазепа чи Карл ХІІ.
Цього виступу могло й не бути, якби цар дотримувався хоча б умов, заявлених в Коломацьких статтях, які хай і в невигідний для України спосіб, але регулювали (чи принаймі мали б регулювати) відносини між Україною та Московським царством. Однак цього не сталось, більше того, як прямо пише російська (!) дослідниця Тетяна Таїрова-Яковлева, більшість з умов договору до 1708 року були царем прямо порушені. Тому єдиним виходом був шлях до шведів та Карла ХІІ. Шлях цей не був простим, але був добре проторованим попередниками. Фактично кожен з попередників гетьмана так чи інакше приставав кінець кінцем до антимосковського табору, пошукавши перед тим зв’язків з іншими країнами. Мазепі не треба було «вигадувати велосипед», достатньо було просто скористатися досвідом попередників.