Прикривати відступ короля залишився корпус генерала Левенгаупта, який, переконавшись, що король у безпеці, і розуміючи безвихідь свого становища, припинив опір і здався Меншикову. Поразка була абсолютною. За різними даними, майже половину війська Карл поклав під Полтавою, інша значна частина потрапила в полон.
Згодом, ніби на кпини над полоненими високопосадовцями, цар Петро влаштував оглядини свого війська, яке разом із резервами, стягнутими до Полтави, налічувало майже 100 тисяч солдатів і офіцерів. Із такими силами навіть геній Карл XII не зміг би впоратись в одному бою.
Далі було найстрашніше. Полонених шведів очікувало заслання в Сибір, а от із мазепинцями та січовиками царський уряд учинив у «найкращих своїх традиціях». Усіх їх було страчено в найрізноманітніший спосіб, окрім старшини, яка теж потрапила на заслання. Серед них були: В. Чуйкевич (чоловік Мотрі Кочубеївни), Д. Зеленський, Д. Максимович, Я. Покотило та низка інших визначних і менш значних старшин, які взамін на капітуляцію попросили гарантію життя.
Що ж до Мазепи і Карла XII, то вони змогли щасливо дістатись до території, підконтрольної Османській імперії. Ще під час переправи гетьман вислав до очаківського паші, з яким мав добрі відносини, листа із проханням їх прийняти. Паша погодився й запросив їх у Бендери, де й розташувався табір першого екзильного уряду України. Прибувши до міста, Мазепа відчув, що на цьому його життєва дорога скінчиться. Спадкова подагра в поєднанні з моральними стресами та поганим харчуванням остаточно й безповоротно підірвали здоров’я літнього гетьмана. Як свідчать очевидці тих подій, після приїзду до Бендер Мазепа вже не підводився з ліжка.
Однак не всі небезпеки минули для нього. Знаючи, куди відбув гетьман, цар запропонував буквально космічну суму за його екстрадицію — 100 тисяч золота. Окрім того, під час мирних переговорів з королем Карлом однією з умов була видача Мазепи. Та не все в світі вирішують гроші.
Уже на еміграції частина козаків, зважаючи на своє тяжке становище, почала ремствувати й намагалась розграбувати гетьманський скарб. Але вірні гетьману люди не дали цього зробити. Тоді незадоволені полишили його та вирушили до Ясс, де сподівались вирішити свою долю: чи провадити далі боротьбу, чи просити про помилування. Сварка була настільки сильною, що гетьману навіть довелось просити в Карла особистого охоронця. Та його послуги стали в пригоді не тривалий час. Знесилений гетьман помер 22 вересня 1709 року у Бендерах.
У похоронній процесії, незважаючи на чвари, взяли участь всі козаки й навіть особисто король Карл ХІІ. Пишна поховальна церемонія, яка супроводжувала гетьмана до церкви у Варниці, де його відспівали, та кафедрального собору Св. Георгія в Галаці стала останньою шаною видатній людині, яка зуміла піднестись над своїми перспективами й можливостями заради спільної мети.
Поразка Мазепи стала перемогою, хай і на короткий термін, у практичному сенсі цього слова (майже на півстоліття сповільнилась ліквідація Гетьманщини), та найбільшою перемогою стала символічність його вчинку. Досі російська шовіністична думка називає незалежницькі устремління України «мазепинством». Навряд чи можна бажати більшої слави у століттях. Його життя, хай у дещо міфологізованій формі, стало відомим на весь світ і надихнуло величезну кількість художників та поетів, завдяки чому він став найвідомішим українським гетьманом у світі. Учинок Мазепи можна оцінювати з різних точок зору. Очевидно, мали вплив його власні амбіції, наприклад стати повноправним володарем України, але в кого б їх не було? Він не був маріонеткою, а незалежна особистість рано чи пізно все одно стане до боротьби за свою волю. Це й керувало Мазепою. На жаль, це прагнення не привело його до успіху, та все ж стало важливою сторінкою української історії боротьби за незалежність.
Спадкоємець Мазепи
Мазепа помер, та не померло його ім’я і справа. Ненависть, яку відчував російський уряд і Петро І особисто до Мазепи і всього, що з ним було пов’язане, переходила межі здорового глузду. Потопивши Україну в крові, Петро І намагався дістати тих, кому вдалося втекти. Одним із таких щасливців був небіж гетьмана Андрій Войнаровський.
Андрію пророкували славну долю. Мазепа, як і його попередники, мріяв про встановлення в країні спадкової влади на кшталт тієї, що була в усіх державах тогочасного світу. Оскільки своїх дітей він не мав, єдиною підхожою кандидатурою на таку відповідальну роль був саме Андрій Войнаровський.