Так минув ще один божевільний день, і цей період їх кохання також дійшов кінця. Наступного дня вранці Івану Петровичу треба було їхати.
Цеї останньої ночи, напередодні розлуки, їх жадоба одне одного досягла справжнього божевілля. Безнадійне прагнення — насититись одне одним до кінця, до пересичення, на все життя — оволоділо безподільно їх душами. Їх кохання було диким, фанатичним і жорстоким святкуванням тіла. Спалюючи тіла в цім полум'ї любовного божевілля, вони прагнули спопелити душу.
Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. — Доки влада належить тілу — безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...
Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.
Їх останній поцілунок був тихий і довгий.
Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...
В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс — написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, — відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.
Іван Петрович сумував і страждав і кохав — і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.
Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо — щастям, довгим і тривалим, — оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.
Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.
Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця «до востребования» не один, а два листи.
Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.
Сукін писав:
«Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.
Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін».
Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.