Вся душа йому стала стражданням. Він нічого не міг бачити, нічого не розумів.
Він відчував лише, що брехня спородила безнадійну самотність і його і Феліс. Він не зрозумів, що брехню породила самотність... Він знемігся і скорився...
Стародавні закони почуття впали на нього всією тисячолітньою вагою, розчавили й знищили його...
На третій день Іван Петрович, спокійний, блідий, з запалими очима, перемагаючи непевність рухів, вклав у чистий конверт лист Федора Сукіна, хвилинну подумав, заклеїв конверт і написав адресу Феліс. Лист він кинув в ближчу скриньку. На почтамт він більше не ходив.
Перші вражіння величезної Москви, нове студентське життя, товариші, професори, підручники, власна кімната — все це за всяких умов не могло не впливати на вразливу вдачу Івана Петровича. Цінність цих вражінь — перших вражінь вільного самостійного життя — сильно зменшувалась, звичайно, важким станом психики Івана Петровича, але не могла не впливати благодійно.
Правда, спочатку вплив цей був надто малий. Але, зловивши себе кілька разів на цілковитій зацікавленості тим чи иншим явищем, Іван Петрович зрозумів, що і його біль, який він не страшний, але все ж не вічний. Нове життя непомітною тонкою плівкою вже почало вкривати його страждання. Плівка ця проривалася дуже легко, але неминуче знову затягалась.
Таким проривом був, наприклад, студентський мундир. Коли Іван Петрович одержав його від кравця, він відчув до цього неживого предмету стільки любови і стільки справжнього страху, що доторкався до нього з особливою обережністю. З боку могло здатися, що мундир чи то розпечений до червоного, чи то заражений чумою. — Мундир був з синєзеленого сукна з чорним оксамитовим коміром, з синіми кантами і золотими ґудзиками й нараменниками. Чудесний мундир з казки. Проклятий мундир, про який не можна забути, бо він надягнений на тебе!..
Страшніш за все було завжди повертатися додому. До новизни своєї кімнати Іван Петрович звик дуже скоро, навчання йшло в такому темпі, що при здібностях Івана Петровича ніяк не могло відібрати в нього багацько часу, крім того Івану Петровичу й на думку не спадало зійтися будь з ким з нових знайомих, — і тому, як тільки закінчувався навчальний день, Івана Петровича охоплювала самотність.
Це була самотність усвідомлена і усвідомлювана невпинно — самий страшний вигляд самотности.
А ночами починав звучати могутній голос тіла, що прокинулось і прагне жити, прокидалися всі муки чоловіка, ображеного, зле просякненого жадобою. Потім неминуче хвороблива уява переносила Івана Петровича до Київа — і далеко не завжди до його кімнати в манастирі, але частіше, значно частіше — до рожевої кімнатки Феліс. І картини, що їх змальовувала уява в ці моменти, примушували Івана Петровича звиватися всім тілом, кусати руки й стогнати, і глухо в подушку вити, — саме вити по-звірячому, бо нелюдський був його дикий біль.
Одного разу Івана Петровича компанія товаришів запросила піти з ними до пивної. Іван Петрович до цього часу не пив, пиво здавалось йому огидною річчю, але зостраху перед своєю кімнатою він все таки погодився.
Випивши з огидою пляшку пива, Іван Петрович несподівано переконався, що плівка на його болю стала значно міцнішою. Тоді Іван Петрович вирішив продовжувати. Цього вечора Іван Петрович вперше за життя був п'яний і зазнав таємницю принадливости оп'яніння. Він сміявся разом з другими і свій сміх сприймав, як чудо раптового видужання.
Цього вечора він заснув без звичайних страждань, а на ранок чудо зникло.
Все таки другого дня Іван Петрович знову пив пиво. На третій день — теж.
Ранком четвертого дня заговорила гордість. Полегшувати тягар страждань здалося ганебним. Іван Петрович вирішив припинити пити пиво. Перед кінцем дня він зайшов у якійсь справі до канцелярії і на великому стінному календарі побачив велику чорну цифру «22». Сьогодні минув місяць з того дня, коли казка торкнулася Івана Петровича, освітила його життя невимовно сліпучим і ніжним світлом і того ж дня кинула його до непроглядного мороку.
Іван Петрович пішов до ближчого ресторанчику й замовив горілки.
Стародавні боги знову володіли його душею, а їхня влада коли вона безподільна, коли переможено знесилений розум, — може виявлятися тільки в руйнації.
Цього дня алкоголь впливав чудно. Іван Петрович злостився, в нього починала кипіти нестримна ненависть до Феліс, до себе, до свого кохання. Ганебні й образливі сцени, створені його уявою, викликали в ньому тільки звірячу злість і ця злість давала якесь нездорове задоволення. Її хотілося живити й далі. І Іван Петрович, сидячи, як завжди, спокійно й стримано і випиваючи чарку за чаркою, все більше загострював свою муку, все більшу кількість вбивчих подробиць змальовувала його уява. І все реальніші й мерзотніші ставали ці картини.