Іван Петрович підійшов, взяв чемодан і відчинив двері.
Феліс, не дивлячись на нього, вийшла перша. Іван Петрович пішов за нею.
Разом вийшли вони на вулицю і обидва зупинились в короткій розгубленості.
Але чемодан був цілком реальна річ, що вимагала самим фактом свого існування реальних же заходів, відповідних даному випадкові.
Іван Петрович поставив його на тротуар і пішов на ріг по візника. Під'їхав назад до Феліс, зійшов з прольотки, передав візникові чемодан і спитав її «куди?», бо не зміг відповісти візникові на це запитання.
Феліс розгублено глянула на Івана Петровича й підвела в ваганні плечі.
Іван Петрович звелів візникові їхати до якоїсь гостиниці, допоміг Феліс сісти в прольотку, трохи відійшов і хитнув головою. Візник чмокнув і рушив слабкою риссю.
Темна постать Феліс заколихалася в усі боки від стрибків коліс по булижному бруку.
Іван Петрович дивився вслід. Прольотка доїхала до «Перепутья» і повернула праворуч. В зеленкуватому світлі гасокалільного лихтаря, що висів над входом до трактиру, похилий профіль Феліс виділився мертво-блідою плямою. Прольотка сховалася за рогом. Бліда пляма похилого профілю зникла.
Феліс зникла...
Зникла Феліс! Феліс — та, що тільки оце була тут. Зникла зовсім, назавжди, поїхала невідомо куди, в темряву безкрайнього лабіринту вулиць, де знайти її не можна... Іван Петрович раптом кинувся бігти...
На розі біля «Перепутья» він спинився і глянув у провулок. Стало вже зовсім темно і нечасті жовті вогні робили морок цілком непроникливим. Іван Петрович прислухався. У віддаленні торохтіла прольотка візника. Іван Петрович кинувся туди.
Двома кварталами далі провулок виходив на широку вулицю. Іван Петрович добіг до рогу і подивився праворуч і ліворуч.
Вулицею котилися в обидва боки багацько прольоток і ні в одній з них не було темної постати, що безвольно колихалася б на всі боки від стрибків коліс по булижному брукові.
Феліс зникла... Розтанула безслідно у зрадливих вечірніх вогнях темних вулиць, в торохтінні візників...
Іван Петрович не повернувся додому цієї ночи.
Без думок, нічого не відчуваючи, скам'янілий, він до ранку ходив вулицями. Його кроки були швидкі і напружені, його очі впивалися в кожну прольотку. Десятки разів він бачив самотні темні постаті і кожного разу кидався за ними. І кожного разу, переконавшися в помилці, він не відчував розчарування, бо не міг відчувати нічого. Він продовжував впинатися очима в чужих людей, що проїздили повз нього і знову кидався за черговою темною самотньою фігурою, що могла бути єдиною рідною йому людиною.
Вулицями великого міста, все більш безлюдними, не відчуваючи втоми, швидко й напружено, иноді бігом, кидався Іван Петрович, шукаючи самого страшного, самого огидного свого ворога — свою єдину рідну, кохану жінку.
Не Феліс навіть шукав Іван Петрович. Він, як нещасний з старої казки, що шукав свою тінь, — він шукав свою душу. Страждання покинуло її і душа стала мертва. Страждання пішло разом з Феліс, — і Феліс потрібна була Івану Петровичу, щоб жити...
Іван Петрович не пам'ятав, чим були заповнені його наступні дні. Він пам'ятав тільки, що страждання повернулось на другий же день і повернулось воно грізним в своїй помсті за вбите щастя...
Феліс повернулася згодом. Точніше — він знайшов і побачив її за три дні.
Історія життя Феліс ще не закінчилася, коли Феліс зникла з життя Івана Петровича. Доля вирішила за потрібне бути послідовною до кінця.
Феліс не могла попасти вночі до гостиниці. бо, рятуючись з Київа втечею, вона не подумала про необхідність здобути паспорт. Візник одвіз її до якихось темних меблірашек. Тут її, розгублену, змертвілу, нездатну нічого бачити й чути, перш за все обікрали. Хазяйка гостиниці, ледве чи не з відому якої було це пророблено, виказала увагу, охала, розпитувала і годувала Феліс обідами, смаку яких Феліс не відчувала. За два дні хазяйка переконалась, що вся ця підготовка цілком зайва і пізнього вечора впустила до Феліс пристойного пана, подібного до пана Потєєва...
Другого дня, коли Іван Петрович повернувся додому, він знайшов у себе незнайому, скромно одягнену сувору й сіру літню дівчину. Дівчина коротко запропонувала йому їхати з нею в нагальній і важливій справі.
Іван Петрович відчув холод в серці і ледве міг попросити пояснень. Дівчина відмовилась розмовляти. Сувора і стримано-гнівна, вона різко й сухо запропонувала йому поспішати.
Іван Петрович метушливо виконав її наказ. Вони швидко дійшли до трамваю, і в трамваї дівчина сіла насупроти Івана Петровича і протягом довгого шляху кілька разів починала розглядати його впертим суворим поглядом. І тоді в її очах з'являвся вираз такого жорстокого й безщасного засудження, що вона сама, збагнувши це, відводила очі вбік.