Инколи коняка, беручи гору, знесилена тягарем навантаження, пристає, не маючи сили рушити далі. Важкий віз немилосердно тягне її до низу. Коняці доводиться стояти, нахилившись уперед всім тілом, налягаючи на хомут. Важкий відпочинок. — За кілька хвиль батіг обшпарює коняці шкіру і вона, судорожним напруженням усіх сил, зрушує воза з місця і знову продовжує важкий підйом...
Хоч Іван Петрович і був практично цілком недосвідчений, але, звичайно, мав досить відомостей, щоб зробити відповідні висновки з поводження Феліс. Феліс не тільки не була дівчиною, але й безсумнівний був її значний досвід у любовних справах..
Поява нектара в чайних чашках, небесних пахощів і хмаринок світанкового кольору в кімнаті на Васильківській вулиці — все це речі не загадкові і пояснити їх можна легко. Далеко важче пояснити, звідки взявся добрий чай, шипр і рожевий штоф.
Іван Петрович пригадав, що йому й на думку не спало дізнатись, хто така Феліс, звідкіля вона взялася, хто її батьки, чи є вони, як вона живе і таке инше.
Батьки і кошти на життя — речі зовсім не обов'язкові для світлого чуда, що несподівано з'явилося на землю.
Але Феліс — його коханка. — Очевидно, світле чудо не може бути коханкою людини...
Далі — панібратство Сукіна, далі — якась особлива розвязність в поведінці Феліс. Далі — деякі погляди, кинуті на нею мужчинами, що їх запримітив Іван Петрович, гуляючи садом.
Мозок Івана Петровича працював лихоманково — швидко, але дуже старанно й точно. Мозок Івана Петровича лише инколи дарував його радістю своєї покірности, а звичайно працював цілком самостійно, аж ніяк не зважаючи, чи приємні, чи ні Івану Петровичу його висновки.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття — далеко не завжди тотожні.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття не сходились, і цього разу, і Іван Петрович, вірний друг і переконаний раб розуму, — тяжко й болісно страждав, не в силі бувши не бачити справедливости очевидних розумових висновків.
Розум не знає наших людських дитячих казок і руйнує їх. Казки ж розуму — приступні дуже небагатьом дорослим. Івану ж Петровичу було лише сімнадцять років...
Руйнування, щоб заново творити, смерть — неминуча передумова життя, — чи багато ж є сліпців, що не бачать і не знають цього першого закону життя? І чи багато ж зрячих, що здатні вбивати й умирати радісно?
Іван Петрович пізнав, що для того, щоб бути розумним, не досить мати сильний розум. Треба ще бути дуже сильним.
А йому ж було лише сімнадцять років. Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі.* Лише два роки тому його розум зруйнував величезну й величну казку про бога. Сьогодні вмерла казка про перше кохання.
Іван Петрович, постоявши біля вікна, знову почав ходити по кімнаті. Раптом він згадав: один рух Феліс був точнісінько такий, який зробила одна з найактивніших сільських спокусниць Івана Петровича якось цього літа.
Іван Петрович зціпив зуби, конвульсійно скорчився і протяжно застогнав.
Біль серця, людський біль, спадщина тисячоліть, десятків тисяч поколінь наших прадідів, могутній двигун людської діяльности — завжди збуджує в людині прагнення відшукати його причину й знищити її. В цьому велика мудрість непорушних законів, що визначають шляхи людности до щастя і волі, бо біль — завжди рабство.
Але люди, найчудніші створіння з усього живого, люди, що засуджені пройти неосяжно довгий шлях від мавпи до людини-бога і що перебувають десятки тисяч років в перехідному періоді — найважчому і найбільш багатому безглуздями періоді всякого розвитку, — на кожному кроці невпинно обертають найпрекрасніші закони буття проти себе самих...
Двохрічна дитина, що забила коліно об ніжку стільця гірко плаче. Мати дитини, що розум її недалеко одійшов од двохрічного віку, по собі знає про інстинкт до відшукування причини. Двохрічному розумові потрібна причина конкретна, проста і цілком приступна безпосередньому впливові. Причина — стілець. Мати бере руку дитини, б'є ручкою по стільцеві й приговорює: «поганий стілець, нехороший стілець». Дитина, не тільки відшукавши причину, але й помстившися їй, заспокоюється.
Таким чином здорове й сильне бажання знищити причину свого болю часто підмінюється бажанням помститись їй. І це стається не тільки з двохрічними дітьми...