Я не йшов, відчуваючи, що він спостерігає за мною через отвори у стінці й теж чогось чекає. Було чути, як він важко дихає всередині та перевертається, моститься, намагаючись прибрати, наскільки це можливо у його становищі, якомога більш зручну позу.
— Дайте мені грошей, — нарешті сказав він голосом ніби у скляну банку. — мені соромно просити, але мені дуже потрібні гроші. Дайте хоч трохи.
Я навіть подумав: «А чи не дати йому й насправді трохи грошей?» Мені ж це не важко. Я за грошима не полюю. В мене завжди їх удосталь.
— Ні, я не дам грошей, — відповів я, — не тому, що шкода, а просто — не хочеться. Грошей ви не отримаєте.
Ідучи, я почув, що Поламаний плаче, і пожалів його, але подумав, що він міг і сміятися: звук однаковий!
Запоріжжя, 1998