Тієї нічної пори Тарас Чорнопліт, угледівши, як Сірко втретє зібрався на своє цілонічне «гуляння», похапцем розбудив молодих джур Василя Зубченка та Петра Заваду, кличучи їх на вивідини:
— Що то Сірко, бісів син, виглядає щоночі?! Чи не бусурман зазиває на січовий майдан?
Але сонні джури лише покпили з його слів:
— Ліпше нам стерегтися того, про кого недобре мовлять у козацькому гурті.
— Кляте насіння і тут проросло! — кинув люто у відповідь Чорнопліт, лаючи молодих козаків на чім світ стоїть і кленучи Івана Сірка, який постійно бентежив його спокій. «Щойно він прийшов за пороги, лихі напасті, як горох із дірявої торби, посипалися на мою голову. Але нічого, нічого! Додивлюсь і вистежу-таки, куди це він, триклятий, зачастив. Виведу нечестивця на чисту воду. Посвідчу всім, хто є хто».
Цікавість їла Чорноплота поїдом. Мучила більше, ніж опівнічний страх. Зрештою, він не втримався. Сторожко вийшов за січові ворота, бажаючи, хай там що, а таки вислідити нічну дорогу свого недруга, викрити його перед усіма, довести, що клятий Сірко замишляє велику зраду. Ненависть покликала лихосердого козака в глуху безсонну ніч.
КЛЮЧ ДО РОЗГАДКИ
Блукаючи серед ночі по загублених у темряві стежках, Сірко почувався так, ніби потрапив у заплутаний лабіринт, ніби він — здобич, яку ласий до скорої поживи звір загнав у манливе плетиво своїх ходів — з таких тарапат на волю вириваються лише ті, хто ніколи не втрачає сподівання на порятунок. Сірко бачив себе розгубленим подорожнім, що ніяк не може вибратися з глибокої пітьми на сяйливу поверхню місячної ночі, а заплутаним лабіринтом звивалися перед ним загадкові слова старих характерників. Уже третю ніч він не знав через них спочинку. Та то ще тільки півбіди… Характерник Сірко пройшов сувору науку на Перевозьких хуторах і міг легко опанувати собою, змусивши тіло силою духу забути на короткий час про сон. Але тепер його мучило інше. Раз у раз долаючи довгий нічний шлях, Сірко не знаходив ключа до тієї таїни. Жоден, хоч би і дрібний, як макове зерня, натяк на розгадку перед ним не з’являвся. А коли десь і причаїлася сподівана відгадка, то як її роздивитись у безпросвітній темряві? Куди йти? Де шукати?.. Що далі, то дужче страшна втома зморювала його тіло, а душу знесилювала безнадія. І от цієї третьої ночі марні блукання дорешти замордували козака. Здавалося, все постало супроти нього — навіть керовані матінкою-природою вищі сили, як-от глупа ніч, що розіслала навсібіч свої широкі ткані покривала, густими хмарами вкутуючи небеса, глибокою темінню огортаючи землю. І хоч би якийсь вогник запалав! Ані зірочки не сяяло на небі. Довкола чорно, хоч в око стріль…
— Іване, розгубивши думки, ти не розплутаєш плетиво загадки! — раптом пролунало позаду невдоволене картання. Почувши глухий, як відзвук далекої луни десь у гущавині древнього лісу, старечий голос, Сірко радісно стрепенувся. Не покинули його сам-на-сам із розпачливою чорнотою: провидиця Рода прийшла йому на допомогу.
— Де ви? — крутнувся на місці, напружуючи очі, аби розгледіти волхвиню. — Я вас не бачу!
У відповідь на свій безпорадний рух почув сердите:
— Я не за тим сюди так довго йшла, аби гратись у хованки! У мене, а в тебе тим паче, замало часу. Дві світлі ночі ти змарнував. Третя — темна ніч — має подарувати світло. Проте блукаючи тут, як заблукане дитя, ти забув, що ключ від дверцят загадки — у тобі самому…
— Як це?!
— Хіба ж ти мало знаєш, аби відчинити потаємне?!
— Але ж як мені пробратися крізь чорну завісу ночі?
— Хіба завіса не на те, аби розсувати її? За сім кроків шукай правильну відповідь.
— У який бік ступати?
— Підказка в мене була одна. Інші шукай у собі. Не марнуй ані хвилинки. Це остання порада, яку я можу тобі дати. Мені вже час іти…
Щойно сліпа провидиця вимовила це, крихітний пломінь надії пробудив притлумлене втомою козацьке завзяття, раптове осяяння покликало Сірка до дії. Де й узялися ті сили! Довірившись своєму чуттю, він поволі ступив сім кроків ліворуч. Спинився, звів долоні до небес. За малою підказкою волхвині Роди зрозумів напевне, що має робити далі…
Тарас Чорнопліт, підбурюваний цікавістю, а ще більше — ненавистю до давнього ворога, неквапом зайшов у самісіньке осердя темряви. Заплутавшись у нічній глушині, безпорадно почухав потилицю: «Якого біса тут вгледиш?!» Зморений довгим блуканням, він уже шкодував, що затіяв цю непевну справу. У його серце поволі закрадався страх: «Видно, нечистий цієї ночі порядкує». Уже вкотре, наклавши на липке від холодного поту тіло хрест, він поривався втекти якнайдалі від лячного місця. І радо повернувся б до свого куреня, якби зумів видивитися дорогу назад. Глупа ніч, мовби примара його темних думок, панувала над ним…