Здійнявши руки високо над головою долонями догори, Сірко голосно вигукнув:
— Силою Велеса розверзаю небесні покрови, відчиняю широку браму ночі, випускаю на волю ключ зореносних птиць! І там, де ляже мій крок, упокорена ніч пропускатиме перед себе день, темінь відступить перед світлом!
Потому ніч сколихнув розлогий грім, вогненна блискавиця розпорола завісу чорної хмари…
Тарас Чорнопліт, впавши ниць, перелякано занишкнув у траві. Його лютий недруг стояв неподалік! Але ліпше би він його не бачив. Освітлений вогнем блискавиці, під чорним покровом хмар, впершись міцно ногами в землю, характерник Сірко ніби поривався у височінь. Розітнуте навпіл небо — темрява і спалах — прихилилося до нього. І коли він повів рукою, вимальовуючи в повітрі обриси кола, вогненна куля блискавки впала прямісінько на його долоню. Легко, немов полум’яний м’яч, підкинув її Сірко, а затим різко пожбурив угору. Небо розпаношила багряна стріла, за якою простелилася всіяна зорями дорога…
Чорнопліт од жаху зацокотів зубами. Його била дрож, так, наче він лежав не на пошерхлій від спеки траві, а на сніговому покривалі. Відтак те, що відкрилось його очам, видавалося маревом, сном, фантастичною вигадкою… Чорнопліт ущипнув себе за руку і лише тоді збагнув, що все, що він бачить — це дійсність, а не моторошний сон. Щоправда дійсність цілком для нього незбагненна. Як химера, а чи як дивна казка…
Сірко змахнув руками. На зоряному шляху з’явився ключ небесних птиць з нанизаними на пір’я зорями. Стріпнувши сяючими крильми, магічні птахи опустилися на землю, засіваючи темний шлях дрібними та великими зірницями. За якусь мить посеред чорного бездоріжжя вистелився полотном білим-білий, наче молоко, звивистий шлях. Обабіч простеленої птахами дороги стало видно, як удень…
Характерник Сірко, похитуючись від утоми, неквапом рушив зоряним шляхом, яким проводили його чарівні птахи. А Тарас Чорнопліт, перемагаючи страх, на пузі поповз услід — темним узбіччям, остерігаючись вибратись на біле полотно дороги, простелене Сірковими заклинаннями. І хоча серце в його грудях билось так лунко, наче то молот гепав у лункій печері, а здоровий глузд закликав чим хутчій дати звідтіля драла, він безупинно плазував уперед до таємниці. Цієї ночі Тарас Чорнопліт будь-що-будь мусив викрити свого заклятого недруга…
Аж ось посеред зоряного шляху замерехтіли сріблом два переплетені навхрест дерева. Характерник Сірко пошепки промовив завчені слова:
— Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…
У центрі схрещених дубів спалахнув яскравий вогонь.
— І де клекоче срібний вогонь надії…
Дивовижні птахи, кружляючи над сяючим полум’ям, голосно кликали його за собою. Промовивши слова вчителів:
— А опівнічний птах вістує скору зустріч любові… — Сірко рішуче пішов на заклик проводирів. Птахи прудко перелетіли через вогонь. Без страху і вагань він рушив слідом. Передчуття чогось особливого змушувало його покірно слідувати за срібнокрилим ключем. Проходячи крізь вогонь, Сірко не відчував болю, натомість щось млосно тенькнуло в його грудях. «Так пробуджується кохання… Або дає про себе знати прийдешня зустріч із чимось незвичайним… Так повертається дороге серцю та втрачене навіки…»
Ключ магічних птахів умлівіч зринув увись, залишивши по собою срібний відблиск зоряного шляху. За мить птахи вже кружляли ген-ген у небі, наповнюючи його чарівним сяйвом. Стріпнувши легкими крильми востаннє, вони враз завмерли, утворивши велике коло. Як зачарований, дивився Сірко на це диво: посеред міріадів зірок сяяв повний місяць, поволі прихиляючись до землі. Вражений чоловік відступив на крок і відразу ж почув тихий сплеск води. Що це?! Сірко роззирнувся: він стояв у невеликому круглому озерці, що невідь-звідки розлилось під його ногами. В озерці, неначе у великому люстрі, відбивався повний місяць. «Вода може розповісти чимало таємниць, коли дослухатись до її правічного голосу. Багатовіковий плюскіт хвиль — то наче тайнопис минулого…» — мимохіть зринули слова волхвині Роди, мовлені йому колись біля лісового джерельця. Сірко нахилився низько над поверхнею води, що відсвічувала мерехтливим сяйвом, і ошелешено відсахнувся назад — повний круг місяця враз покрився лискучою кригою. Оговтавшись, він удруге зацікавлено нахилився над обрисами місяця у воді. І цього разу у загадковому відблиску криги виразно побачив самого себе. Так, наче дивився не у нічне озеро, а в блискуче люстерко посеред білого дня. Гамуючи хвилювання, характерник Сірко промовив іще одну магічну фразу: