Так, Марія поступилася перша… Ще звечора, розпитуючи Софію про родину та батьків, жінка мимоволі відчула жаль до дівчини. Сама зростала без тата, тож знала, як нелегко в житті напівсиротам, а тим паче сироті, спраглій любові та ніжності. «Єдине слово втішне часом править сиротині за скарб… І звідки війне ласкавий вітер, туди й хилиться її душа».
Слова розради, мовлені Марією тієї вечорової пори, глибоко зворушили Софію. Тож якось наприкінці дня, коли вже всі готувалися до спочинку, молода невістка запитала з турботою:
— Чи ще щось треба робити… мамо?
У грудях Маріїних спалахнуло сонце. Ще не цілком усвідомлене нею, щойно пробуджене почуття любові, як променистий птах із високого піднебесного гілля, розгладило на її чолі зморшки, пробилося назовні несподівано лагідним усміхом і теплим словом:
— Лягай, Софіє, спати. Робота почекає до завтра.
А наступного ранку, щойно зійшло сонце, у дворі Половців завирувало життя. Софія встигала скрізь і в усьому — підмітала в хаті, бігала з коромислами по воду, варила борщ та куліш, витирала мисники й лави. Робила все жваво, наспівуючи веселих пісень. Молода жінка тішилася набутою родиною, як нечуваним скарбом.
Софія у праці не покладала рук. А Половці тішилися проворною невісткою, прийнявши її за свою. Але не так було із іншими мереф’янами. Приспані сім літ тому пошепти про Івана Половця знову пробудилися і клекотливим гомоном покотилися між гуртами. Тільки й чулося звідусіль: «Клятий пройдисвіт насміхається над узвичаєними порядками та звичаями. Без вінчання і без благословення увів до батьківської хати невістку. І що вона за одна, що без стиду переступила поріг свекрів, оминувши поріг церковний? Якої вона віри, чиїх батьків? І як то так, що поважні люди, Половці, не боячись ні людського осуду, ані Божого суду, вдалися до великого гріха, зробили те, що в жодні ворота не лізе — прийняли у рід свій невінчану. Громада цього їм не подарує, не облишить без покари».
З раннього ранку й до пізньої ночі пересуди, немов джмелині рої, гули над Мерефою, не знаючи спочинку і нікого не оминаючи. А передусім не даючи спокою дякові, який зоп’яну взявся погрожувати нечестивцям-молодятам страшною клятьбою.
Теплого липневого підвечірка на одній із мерефських вулиць, і саме тій, що вела до двору Половців, виникла негадана з’ява: вимахуючи на всі боки кривою бузиновою гілкою з недозрілим гроном на кінці, сунув кудись п’яний дяк. Петляючи від воріт до воріт, він подавався то ліворуч, то праворуч, а то нараз відступав кілька кроків назад, плутаючись у одязі, мов стриножений кінь. Коли спотикався і сіпався, то чорні ягоди з бузинової китиці розсипалися навкруги, ніби дяк збирався засіяти ним всю дорогу. Ох і щедрий мав бути врожай! Та, на біду, розірваний поділ чорної ряси, як помело, волочився слідом за п’яницею, замітаючи дрібні плоди. Дяк час од часу мало що не падав на землю. Останньої миті встигав ухопитися за ворота чи паркан і, кецаючи важкою головою, лаявся на всі заставки, кленучи свою лиху жінку, яка охоче била його качалкою, а заразом і всіх скупих мереф’ян, які нібито замало приносять йому віддяк на свята. Потім лайки переходили у нерозбірливе бурмотіння, на яке збігалися усі дворові пси. Для знуджених мерефських собак погавкати на дяка — то була весела забавка. Роздратовані п’яним криком, вони зчинили спершу на всій вулиці, а тоді й по всьому селу, справжню собачу веремію. Дзвінкий гавкіт сколихнув Мерефу. Куди й подівся вечірній затишок! А відтак, поважні господарі, немов на велику пожежу, притьмом вискакували з хат і зацікавлено бігли до воріт.
Софія, що була на той час вдома сама (Марія з Дмитром ось-ось мали повернутися), теж вибігла надвір. Дяк саме відсапувався біля їхніх воріт.
— Що вам? — з порогу запитала Софія непроханого гостя.
Зачувши її голос, п’яниця повів посоловілими очима, різко замахнувся бузиновою гілкою та, зненацька позбувшись опори, поточився й гепнувся у траву. Зойкнувши, Софія кинулась бідаці на допомогу. Спробувала поставити дяка на ноги, але той, зашпортавшись у рясі, мало що не звалив і її саму.
— Допоможіть! — Софія безпорадно озирнулася на сусідських господарів, що лише насмішкувато споглядали за тим, що діялося. Ніхто й не рушив на поміч молодиці. Мереф’яни давно вже звикли до горе-витівок питущого дяка. Відколи той приблудив до Мерефи, волочачись слідом за служивими людьми, які настирливо посували московське пограниччя вглиб України, він майже не просихав од горілки. Жоден день не минав без чарчини — дяк завжди знаходив привід зазирнути до пляшки. Не раз люди просили отця Григора вирятувати їх од такого сорому і ганьби: «Ліпше вже свого дяка мати, хай такого, що менше знає церковну справу (з часом навчиться-бо!), ніж отаке чудо приблудне» — нарікали мешканці козацького поселення. Нерідко роздосадуваний батюшка карав п’яницю відмовою в служінні на місяць. Та, маючи родичання в єпархії, проноза-дяк швидко знову ставав до служби. І тоді гоноровита дячиха, тицяючи спересердя мереф’янам дулі за «наклепи та обмову», сповна насолоджувалася здобутою перемогою.