— Егей! А таки розімнемо! — заохочені його закликом, мереф’яни хапалися до нехитрої зброї — брали серпи, вила, кілки, сокири. А дехто наготувався обороняти честь і віру голіруч, самими кулаками.
Якомога надійніше підперши зсередини міцні дубові ворота церкви, мереф’яни ладні були стояти на смерть. Та на їхній подив, татари не поспішали ставати до бою. Спинившись за кілька кроків од воріт, вони пошварготіли між собою, а потім виштовхали наперед козака-бранця з путом на шиї, з потемнілим від синців лицем.
— Хто це?! Що се за мана?! — дивувалися люди, оглядаючи приблуду через вузькі щілини майстерно зроблених церковних воріт, коли це почулося:
— Не стріляйте! Я — свій, мерефський!
— Який же ти свій, коли тебе татарин за налигача держить?! — гукнув Дмитро Половець.
— Та це ж я, Тарас Чорнопліт, — прохрипів раптом бранець.
Мереф’яни охнули. І як же це вони раніше його не впізнали?! За воротами й справді стояв Тарас Чорнопліт. Та не просто стояв. Боязко озираючись позад себе, поспіхом закликав земляків здаватися:
— Вас ніхто не чіпатиме, люди, я попросив за всіх… Віддайте церковне начиння, сховане у скринях добро та виставте два десятки молодих бранців, і татари підуть. Але ні з чим не ховайтеся, я ж бо знаю, в кого який статок, про це й розповів уже їм, натерпівшись муки, — кивнув убік навислих над ним вершників.
— Ах ти ж пес смердючий! — спінився люттю Михайло Діброва. — Он до чого дійшов! Хочеш свою шкуру зрадництвом спасти!
— Якщо не дасте малого, позбудетесь великого! — гнівно вигукнув Чорнопліт, аж слина цвіркнула з його вкритих ранами губ.
Люди принишкли. Стиха перемовляючись радились про щось. Тарас Чорнопліт, вичікувально завмер і, зиркнувши на татар, ствердним кивком голови повідомив їх про сподівану згоду селян. І тут…
— Дулю з маком отримаєте, а не бранців! — пролунало з-за воріт. Сивоголовий очільник громади Михайло Діброва не стримував у голосі відрази до ординців та їхнього навідника — зрадливого Тараса Чорноплота: — Здохнеш, як пес шолудивий посеред поля разом зі своїми новими хазяями, заки до наших комірчин та скринь доберетеся!
— То ви здохнете, а не я! — заволав Чорнопліт.
Найближчий до нього бусурманин і, либонь, найголовніший, гнівно забелькотів щось до бранця. Той лише знизав плечима й низько опустив голову. Роздратований вершник навідліг уперіщив похиленого Чорноплота батогом і гукнув щось своїм воякам. Татари з диким криком кинулись у бій, спрямувавши на церковні ворота хмару стріл.
Страшна то була січа. Запекла й нерівна. Жменька мереф’ян боронилася, мужньо стримуючи натиск ворога. Але що могла вона вдіяти супроти гострої зброї та всемеро більшої сили? Стріли нападників прошивали оборонців, що один по одному навіки вростали у рідну землю, залишаючи на ній бурі плями запеклої крові. Пожухлий од вітровію та палючих сонячних променів килим трави за мить густо вкрився пурпуровим цвітом…
— Не підпускайте нечестивих до воріт! — хрипів поранений Діброва, широкою спиною підпираючи розхитані ворота й не випускаючи з рук старої шаблі.
— Тримайтеся, куме! — Дмитро Половець уже поспішав товаришу на допомогу.
— Церкву щільнішим колом обступіте! — перекрикував галас отець Григір.
— Здавайтеся, дурні! — зірвався на вереск Тарас Чорнопліт, трусячись, немов у лихоманці.
Коли церковні ворота нарешті впали, він угледів, як повалився на потемнілу від крові землю Михайло Діброва, який за мить перед тим іще поривався до нього з шаблею. Татарин, уразивши старого козарлюгу в груди, порятував бранця. Чорнопліт дивився, як конає його хрещений, котрий колись давно підкидав його, малого пуцьвірінка, дужими руками аж ген-ген до неба. Звільнившись від пут, зрадник нахилився над помираючим і взявся за його шаблю.
— Уб’ю виродка! — прикриваючись широкою дошкою, як щитом, кинувся на нього Дмитро Половець.
— А щоб тобі! — подався навтікача молодик.
Біг, щось бубонів собі під ніс і ледве що не молився, аби все скінчилося якнайшвидше. Чорнопліт, як і всі інші, розумів: мереф’яни приречені на неминучу поразку. Дедалі менше лишалось уцілілих оборонців попід стінами церкви, дедалі більше було поранених. І хоча жоден із них не випускав із рук зброї, відчайдушно продовжуючи боронити рідних у храмі, усе ж бій ось-ось мав завершитися. Татари передчували незагайну перемогу… Але не так сталося, як гадалося.
Загін дужих козаків вітром мчав на допомогу мереф’янам. Попереду стрілою летів характерник Сірко. Щойно зачув вість пластунів про набіг ординців, Іван, не гаючи ні хвилини, скочив на коня. Серце його бухало в грудях, біль пульсував у скронях. Йому ввижалося, що батька, матір та Софію — трьох найдорожчих людей — уже пожирає вогонь.