— І я властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов од мене, зумів повернутися в мить великої втрати… На місці правічного кола зустрічі… Де зціленням явлю свої потаємні знання та велику силу…
Раптом здогад обпік Сіркове серце. Тепер характерник зрозумів, про що говорила Рода, до чого закликали наставники Пугач та Вітрогон і про що мовив у ту чудернацьку ніч задзеркальний сірий вовчисько, прохаючи віднайти місцину для нової зустрічі. Мерефська хаща — ось місце, що його Сірко повік носитиме у собі навіки, не розлучаючись зі спогадом про неї ані на мить, куди б не завела його доля. То ж де б іще він мав знайти втрачене?!
— Але до чого тут кінь?! — промовив Сірко і відразу помітив у погляді тварини ледь уловимий вогник. Такий, що бачився йому не раз у зірких та мудрих очах вірного лісового побратима. «Хто се на сміх та глум затіяв зі мною цю гру?! Що се за диво?!» Сторожкий погляд раненого коня пронизував його тіло наскрізь. Витираючи з чола рясний піт, характерник Сірко подумки шукав доказів: «Рана у грудях… Мій вовк також був поцілений в груди… Так само, як цей кінь…»
Важкі думки, як розколошкані вітром хмари, змагались між собою у швидкості: «Мить великої втрати… Сьогодні я втратив більше, ніж міг собі уявити… Цей день запам’ятається мені навіки невичерпним болем…»
— Що ти за вісник? Звідкіля прибув сюди? — тремтячим голосом звернувся до тварини.
На ці слова кінь лизнув його долоню… Торкнувшись сивої, як зимова паморозь, гриви, Сірко зненацька відчув, як гаряча хвиля котиться його тілом від пальців аж до маківки голови. Приклавши долоню до грудей, аби не дати враженому спомином серцю вискочити зі звичного сховку, збентежений чоловік стиха прошепотів таємні слова, почуті від задзеркального вовка:
— Коли народження в іншому місці, в іншій личині, провістить мій прихід, впізнай мене і візьми з собою…
Кінь аж стрепенувся, мотнув головою і спробував звестися на ноги. Та було видно: глибока рана знесилила його. Важко прохрипівши, він знову зваливсь у траву.
— Сірий! — крикнув Сірко і впав на коліна перед пораненим конем. Обхопивши сиву голову руками, завмер. Чув, як гучно б’ється серце у грудях схвильованої тварини. І чув, як стугонить радістю його власне.
Скільки тривала ця мить?.. Сірко, здавалося, забув про час. І тільки гаряча кров побратима, що крапнула на долоню, привела його до тями.
— Тебе треба рятувати, і то якомога швидше! — вигукнув і роззирнувся довкола, прислухаючись до власних слів, що покотилися луною. — Але як? Як? Як?!
І враз, поглянувши на закривавлену траву під грудьми коня, на смарагдово-багряному килимі він побачив помічне зілля, здатне врятувати життя і Сивогривому, і джурі-Гострозору.
КОБЗАР ТАРАС ВЕРБОВИК
Гойдали орелю осені дужі вітри, здіймали увись коловерть жовтого листя, розкотисто били в гучні литаври дощів, а понад усім тим чувся журливий журавлиний клекіт. Такий самий сум вчувався у словах пісень сліпого співця Тараса Гострозора, віднедавна нареченого іншим ім’ям. Нове ім’я заслужив він по праву, щойно торкнувся кобзи, виготовленої з голосистої верби. А коли з уст його злетіла пісня, всім до одного запорожцям — вибагливим слухачам — стало зрозуміло, що на Січі з’явився рідкісний співець козацької долі. Дзвінкий голос хлопця, здавалося, ввібрав у себе найтонші відтінки радості й печалі. Голосом пісні промовляла його вразлива, рано дозріла душа. Направду-таки сліпий кобзар Тарас Вербовик співав так, як жив, а відтепер жив на землі він піснею…
З дня, коли сині зіркі очі його осліпли від кривавої рани, Тарас почувався обділеним. Понад усе він хотів навчитися вправлятися з гостролезою зброєю, служити у козацькому війську. Щоночі навідувались до нього сни, що кликали до бою. Бачив себе в них умілим, ревним воякою, який вправно орудував шаблею та пістолем. У цих снах не було йому рівних серед інших молодих козаків. Недарма ж Сірко хвалив свого джуру в розпалі битви: «Молодець, Гострозоре!»