Іван Сірко, славетний кошовий

Про велику надію на відродження сили запорожців вістувала пісня, закликана до життя дзвінким голосом Тараса Вербовика.

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко,
Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків:
«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,
Та збирайтеся до хана у гості!»
Та туман поле покриває,
Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.
Гей, та ми думали, та ми ж гадали,
Що то орли та із Січі вилітали, —
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.
Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали,
Та що сизий орел по степу літає, —
Аж то Сірко на конику виїжджає.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали,
Та що над степом та сонечко сяє, —
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на вороних конях у степу виграває.
Та ми думали, ой, та ми ж думали,
Що то місяць у степу, ой, зіходжає, —
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху на татар оступає.

ПАГОНИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ

І от Сірко знову стояв на батьківському порозі, радісно оглядав рідну хату, де пахло свіжоспеченим хлібом і травами. Нічого тут не змінилося, тільки малеча засіяла отчий дім сміхом. Софія подарувала родові Половців двох хлопчиків і двох дівчаток, але залишилась усе такою ж вродливою і тендітною, як дівча. Під час коротких навідин додому Іван вслухався в тихий голос дружини, вдивлявсь у радісний блиск її зелених очей. Тішився тим, що роки, здавалося, не мали над нею влади. Насправді ж, вона молодшала тільки тоді, коли приїздив він. Коли ж перед розлукою цілував її біля воріт у замкнені смутком вуста, Софія, немов квітка, починала поволі в’янути. Недовгі зустрічі змінювалися довгим чеканням. Але жінка не жалілася, не нарікала на свою долю. Лишень іноді вночі плакала тишком, щоб ніхто не чув і не бачив. Але пильна Половчиха спостерегла невістчине горе, та ще й якось уранці спостерегла, як та, позирнувши на шлях, краєм хустки витерла заплакане обличчя. Розраджуючи, свекруха водночас і дорікнула Софії:

— Доню, не плач, бо змарнієш. А чоловіки не люблять змарнілих жінок. Вони забирають нашу молодість і красу, додають нам зморшок, але воліють, щоб ми були все такими ж, як і під час першої зустрічі.

Після цієї розмови Софія стала ще обачнішою. Ховала свій смуток навіть від самої себе. Всю ласку й ніжність віддавала дітям. А ті вродилися на славу! Шестилітній Петрусь, найстарший, як дві краплі води був схожий на батька. І не лише зовні, а й за характером — такий же запальний та прудкий. Мабуть, хлопцеві на роду було написано стати козаком: хоч і малим був, а вже хапався за шаблю. До матері йому й діла немає — підійде, хіба коли зголодніє, а так усе за дідом назирці бродить. То йому шаблю дерев’яну витеши, то пістолика такого, як у тата, зладнай. А дідо, обравши найстаршого внука за улюбленця, догоджає йому в усіх забаганках. Виросте хлопець не для дому — видно це вже й зараз. Важко з цим миритися Софії, але й змінити нічого не можна. «Вродився таким», — гірко зітхає жінка, передчуваючи нелегку долю старшого сина. Про наймолодшого трирічного Романка ще годі щось певне сказати, хоч і він — це гаразд видно — найбільше горнеться до батька, а понад усе любить, коли той підкидає його високо вгору дужими руками. І тільки щодо дівчаток — п’ятирічної Галинки і чотирирічної Катрусі, — Софія була спокійна. Біля них на старості їй буде добре, бо вони з малих літ горнуться до неї, переймаючи мамині вміння. Іван, коли вдома, все з синами бавиться. Доньок він теж любить — це дружині добре відомо, але чомусь іноді їй здається, що Іван зовсім не знає, як поводитися з такими тендітними створіннями. Тому, взявши котрусь із дівчаток на руки, швидко опускає її на долівку, тільки що по голівці погладить. А якось запримітила Софія, що й гладить батько доньок так, ніби торкається крихкого скла — щоб ненароком їх не розбити.