— А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», — зблиснув білозубо Іван Артеменко.
«Ти диви, — думав собі Дмитро Половець, — ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко — чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».
І, мовби почувши його думки, у двір з плетеними кошичками, повними добірних грибів, забігли дівчата.
— Ой, а у нас гості, — зашарілася Катря, побачивши на подвір’ї молодих козаків.
— Тато з Петрусем приїхали! — поставивши долі кошик, Галя стрімголов помчала обіймати рідних.
І чи то здалося старому Половцю, чи насправді так було, що, обіймаючи батька і брата, дівчина стрільнула очима на Артеменка. А Катря, наливаючи воду в мисник для вмивання та подаючи рушник Сербину, чомусь укрилась на лиці рум’янцем, як стигла жар-калина.
Рода має чимало дивних звичок. Буває, що стрічає Івана не в буденному вбранні, а у яскравій одежині, як на свято. А траплялося й так, що у празникові дні напинала на себе темну одіж. Казала, що і в сорочці з плахтою можна вгледіти добре зрячому вісточку для себе. Тепер Сірко знав, що темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий — про гарну будучину. Біле ж убрання волхвиня вдягала тоді, коли йшлося про смерть. Про Романка вона теж звістила йому в білій широкій сукні.
Так, Рода таки буває часом дивною. То просить Івана:
— Говори зі мною.
То зненацька спиняє його швидкоплинну мову:
— Мушу поміркувати про це в тиші.
Та як Іван умовкає надовго, звертається знову:
— Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.
А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…
Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:
— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.
— Про що ти?
Усміхнулася:
— Сказано: не відмовляй.
— Але ж у чому?
— Почуєш, то й знатимеш.
Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:
— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.
Його думки перервав Петро.
— Батьку, хочу поговорити з тобою.
— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.
— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.
— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!
— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.
— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…
— Не можна, бо це не мене стосується.
— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?
— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.
— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.
— А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.
— Які хлопці?
— Два Івани: Сербин та Артеменко.
Сірко сплюнув спересердя:
— Тьху на них, коли так! Що це за козаки, що самі бояться говорити та замість себе тлумачів присилають.
— Я не тлумач!
— А хто ж ти? Великий посол чи що? — з насміхом дивився на сина.
— Я… Я просто хочу підтримати хлопців. Вони люблять наших дівчат.
— Йди, кажу, геть, — відрізав у відповідь. — Ліпше про себе думав би, аніж про лайдаків всіляких.
— Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю — козацьку вольницю. Більшого мені не треба.