— Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.
— Гострозором?! — здивувався хлопець.
— Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.
Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:
— Але ж Ви… візьмете мене у джури?
Сірко вголос засміявся:
— Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.
— Та я умію!
— Е ні, — хитнув головою Сірко. — Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою — берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!
Очі в малого аж засяяли з радості:
— Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!
— То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.
Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. «Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! — подумав Сірко. — І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки».
— Іди, Тарасе, до обіду, а я прийду пізніше, — випровадив малого, вказуючи йому на свій курінь, і обернувся, щоб здійснити задумане. Але, на його подив, ніяких старців поряд уже не було.
ЧУДЕРНАЦЬКА ЗАГАДКА
Характерники Вітрогон та Пугач чекали на вихованця у своєму курені. Це була святая святих козацьких відунів. Сюди не приходили звичайні запорожці — тут бували тільки обрані, ті, що від народження мали зв’язок із хранителями сили волхвів. З їхнього коріння й походив Іван Сірко. А після пройдених семилітніх випробувань він отримав право підійти до обителі своїх учителів щонайближче.
І от він стояв перед ними. В світлі палаючої ватри Вітрогон та Пугач видавалися йому людьми особливими, більше схожими на героїв давніх чарівних оповідок, аніж на звичних козаків. У довгих полотняних сорочках, підперезані широкими білими поясами, із сивими чубами, вони завмерли перед вогнем, жодним порухом не видаючи своїх почуттів.
— Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, — за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.
Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. «Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?» — подумав збентежено, і відразу ж почулося:
— І радість, і сум — усе швидкоплинне…
Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.
— Що я зробив не так? — розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.
— Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, — суворим звинуваченням відповів Вітрогон.
— Про що йдеться? — запитав Сірко і враз його осяяло: — Софія…
— Ти знаєш усе сам, — ствердно кивнув Пугач.
— Вона — волхвиня, — силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.
Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:
— Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.
— Ви мене застерігаєте? — гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.
— Характерники не мають права на родинні втіхи, — коротко дорікнув Пугач. — Нашим призначенням є служіння рідній землі, кожною часточкою свого тіла, усім своїм єством.
— Але ж я люблю свою обраницю! — в Сіркових грудях зайнявся палючий вогонь.
— Любов — почуття гаряче, — холодно застеріг Вітрогон. — У полум’ї пристрасті важко бути розсудливим.
— Характерникам негоже піддаватися почуттям, — додав Пугач. Змірявши пильним поглядом свого вихованця, суворо запитав: — Чи зможеш ти, палаючи любов’ю до жінки, не спопеліти від свого кохання, а вберегти іскристий запал серця задля великої справи?
— Зможу, — відповів Сірко, не роздумуючи. — Як зумів усе інше.
— Так, — погодився Пугач. — Ти зумів багато. Але попереду на тебе чекає ще більше, ніж досі, адже далі маєш перевірити набуті знання. Ти розумієш?!
— Я хочу це пройти.
Старі характерники перезирнулися між собою, і, немов на потіху, почали промовляти щось цілком незбагненне: