— Як це?! — збентежився хлопець.
— Зараз побачиш сам.
Начепивши глиняне горня на тичку, Сірко зав’язав малому очі та звелів:
— Ти мусиш із десяти кроків влучити у «ворожу голову». Тільки не квапся, а спробуй відчути ціль на віддалі. Я допомагатиму тобі.
Гострозор, стоячи із зав’язаними очима і з націленим пістолем у руці, на мить завмер, чекаючи заклику. Втім, Сірко не промовив ані слова, тільки плавно повів рукою від хлопця в бік горняти й різко стиснув пальці у кулак. Гострозор подався тілом уперед і вистрілив. «Ворожа голова» розлетілася на друзки.
— Добре, — похвалив Сірко малого стрільця, знімаючи полотнину з його очей. — А зараз — інше завдання на влучність.
Відійшовши поодаль, виставив уперед долоню і твердо звелів:
— Вистрели мені в руку.
— Як то?! — зніяковів хлопець, сприймаючи слова наставника за дивний жарт.
— Стріляй, коли кажу! — прикрикнув на учня Сірко, побачивши, що той не поспішає виконувати наказ.
— Я не можу! — хлопець зблід і відступив назад.
— Ах ти, бісова личино! Як це не можеш?! А в Чорноплота хіба не стріляв?!
— Я не можу… у Вашу руку… — пробурмотів малий.
— Тарасе, — вже лагідніше звернувся до учня Сірко, не зводячи з нього пильного погляду, — ти віриш мені?
— Вірю, — не вагаючись відповів хлопець.
— А коли віриш, то стріляй! Цим ти мене не вразиш. Я маю навчити тебе більшого. Нічого не бійся. Стріляй, кажу тобі!
Гострозор, міцно заплющивши очі, поспіхом вистрілив. «Бух!» — гупнуло лунко. Хлопець не розплющував очей, боячись побачити наставника пораненим.
— Казали, ніби це боляче, коли куля живу шкуру прошиває, а воно так, мов комашня кусає, — почувся веселий сміх.
Гострозор розплющив очі і завмер, вражений. На Сірковій руці не було ані краплі крові, тільки розплющена куля застрягла посеред долоні.
— Що це?! — хлопець здивовано розглядав руку наставника.
— Оце і є та велика наука, Тарасе, — усміхнувся характерник Сірко, кидаючи кулю долі. — Щоби стати моїм побратимом, мусиш її осягнути. Хочеш?
— Хочу! — аж затрепетав од палкого прагнення Гострозор.
АРКАН ЗАЗДРОСТІ
На Січі сон короткий, як мить. Заледве марево ночі огорне потомлене козацтво, на небеса вийдуть табуни зірок, між якими красується відданий пастух-місяць, аж гульк — уже й заходити їм пора, вже перше сонячне проміння будить січове товариство, закликаючи до муштри та вишколу.
Козацькі ночі короткі, немов спалах. Щойно склепив повіки, а вже світанок їх лоскоче. Тому скороминущий час перепочинку тут дуже цінують. У благодатну пору тиші та спокою всі козаки, окрім хіба що вартових, занурюються в сон. Усі, та не всі.
— Клятий чортисько сновигає туди-сюди щоночі, човганням своїм спати не дає. Чи не намислив нечестивець щось недобре? — шепоче удосвіта Тарас Чорнопліт, нагледівши раз та вдруге, як Іван Сірко, сповившись у присмерк, простує до січових воріт.
Втім, козаки не надто дослухаються до лихословця Тараса. Сім літ перебуває він поміж січового товариства — і вже не вперше обмовляє навіть найдостойніших козаків. Не знав Чорнопліт стриму і тоді, коли поквапниця-смерть забрала життя гетьмана Михайла Дорошенка та звоювала у нерівному бою чимало хороброго лицарства. Згадуючи цю втрату, порятовані запорожці пишаються мужністю полеглих побратимів, що в хвилину страшних мук ні стогоном, ні криком, ані сльозою не потішили своїх мучителів.
Але ж недарма кажуть люди: «Біля кого шана жевріє, за тим і заздрість назирці шкандибає». Мереф’янин Тарас Чорнопліт не вмів шанувати чужої доблесті. Це про нього віддавна говорили: «З такою люттю краще до ворогів на гостини ходити, ніж перед побратимами лезами слів вимахувати». Що й казати, не любить поважне козацтво пустодзвонів-завидників, що, як ті балакучі баби, затівають чвари — чи в мороз, несприятливий для козацьких витівок, чи й серед погідних днів перепочинку, коли знуджені січовики підігрівають дух палкими розмовами. І тоді вже вистрілює суперечка — несподівано, мов кинутий напризволяще самостріл. На щастя, запеклі словесні сутички в кошах швидко закінчуються миром. І тільки Чорноплоту усе недогода. Недарма ж, либонь, зажив собі лихої слави — як серед звичайних людей, так і в січовому товаристві. А відтак, маючи досить літ за плечима, не прихилив до себе жодного серця — ані дівочого, залишаючись перестарілим одинаком, ані молодецького, так і не набувши жодного друга. Козаки лише кпили з нього за те, що оступився в одній-другій битві. Відвернулися від нього й ті мереф’яни, які прийшли на Січ слідом за ним. Що ж, за січовими воротами все бачиться по-іншому. Козацтво цінує не гонор, а щирість та зичливість до людей, не хизування собою, а виявлення своїх достоїнств у переможних битвах, не різкі слова, а корисні справи. Усе тут сприймається гостріше, й вади кожного видно, мов на долоні. Відтак і Тарас Чорнопліт відкрився перед вишколеним козацтвом з найгіршого боку. Потерпаючи немилосердно від великої гордині, цей чоловік ніяк не міг навчитись у власних бідах винуватити самого себе. Змалечку пихатий, не відав, либонь, що кожен торує свій шлях самотужки. Отрутою слів та мізерністю справ Тарас Чорнопліт поволі, як ото шашіль підточує дерево, знеславлював свій рід. Але у всіх своїх невдачах він звинувачував тих, хто досягнув більшого. Його зворохоблена душа не знала світлих моментів. І там, де сяяло світло, там бачилась йому темрява. Відтак і чужа слава ставала нещасному Чорноплоту поперек горла чи душила його, мов аркан. І хоча зовні було це ретельно приховано, та правду кажуть люди: немає нічого таємного, що не стало б явним.