– Построїтися поротно! Виходити на навчання! – кричали вони.
Полонених вивели за селище, у степ. Розділивши їх приблизно на дві рівні частини, поліцаї відійшли на пагорок і, сміючись, почали спостерігати за «навчанням». Командував цим «навчанням» есесівець, який добре володів російською мовою, Він примушував полонених то відступати, то наступати на крутий яр, що тягнувся обіч дороги.
Перед Туркеничем і Лагутіним з'явилося двоє поліцаїв – помічників командира «навчання». Зрідка один із цих запроданців коротко покрикував:
– Швидше! Повзти по-пластунськи!.. Хто відстане – заставимо землю їсти!..
Туркенич і Лагутін взяли під руки Тимофія і поповзли до крутого обриву…
Лише пізно ввечері закінчилось «навчання». Вкрай змучені, ледве ішли полонені в табір. Тимофій шкутильгав, ховаючись серед товаришів від гострих очей поліцаїв. Разів зо два все ж до нього підбігав високий худорлявий поліцай, який наглядав за шеренгою, у якій ішли Туркенич і Лагутін. Вишкірившись, з якимось нелюдським виразом обличчя він підганяв пораненого Тимофія, на-магаючись вдарити по його хворій нозі:
– Ось я скажу панові коменданту, що ти зовсім нездатний до «навчання». Він тебе швидко накаже в розход списати.
Вдалині показалися вишки табору з есесівцями, які там вартували. Біля входу в табір виднівся великий натовп. «Мабуть, нове поповнення»,- подумав Туркенич.
Коли полонені, які поверталися з «навчання», підійшли ближче, Туркенич і Тимофій побачили помічника коменданта табору в есесівській формі й десятків зо два поліцаїв, які стурбовано шукали когось серед натовпу.
– Пан комендант наказав жодного «чорного» в табір не впускати! – верескливо кричав російською мовою помічник коменданта.
Поліцаї запопадливо старалися виконати це розпорядження: вони вдивлялися у полонених, які стояли перед ними, і коротким ривком відкидали деяких вбік. – Єврей… єврей… ти теж наліво ставай…- чулися хриплі вигуки поліцаїв, які увійшли в азарт.
Ніби гончі пси, сновигали вони серед натовпу.
– Куди, чорний? Наліво!-закричав один з поліцаїв.
– Та я…- спробував було сказати полонений, якого поліцай щойно штовхнув у гурт приречених.
– Що, скажеш, ти не єврей? Ну, все одно лицем чорний, зійдеш за єврея! Розстріляєм залюбки! – засміявся поліцай.
Тимофій, не розуміючи, подивився на Туркенича:
– Та хіба ж за це можна…
Міцно стиснувши кулаки, так, що нігті вп'ялися в долоні, дивився Туркенич на «профілактичний відбір» біля воріт табору.
Поліцаї проворно вивертали кишені полонених, відібраних для розстрілу «чорних», кидали на розстелену шинель годинники, записні книжки, документи, олівці… Один з полонених махнув рукою;
– Не стану я сюди… за що ви мене?..
Закінчити йому не вдалось: сам помічник коменданта, побачивши «безпорядок», підбіг ззаду до неслухняного і квапливо вистрілив йому в потилицю. Полонений упав у придорожню пилюку.
Коли всі євреї і схожі на них були відібрані, групу приречених, в якій виявилось не менше сотні людей, поліцаї оточили щільним кільцем і відвели до ближчого бугра. З табору на допомогу катам прийшов ще один загін есесівців.
– Ух, сволота! – зціпив до болю зуби Лагутін, коли почув безладні залпи, а потім короткі, одиночні постріли…
Нарешті полонених впустили в табір. Туркенич, Тимофій і Лагутін намагалися триматися разом. Всі троє мовчали, пригнічені подіями нескінченного, здавалося, дня.
– Ну, що ж, братці,- заговорив першим Лагутін, дістаючи з кишені невеличку консервну банку,- треба вечерю приготувати. Як зовсім стемніє, німці заборонять розводити вогонь. Зваримо пшеничку, може, проковтнемо.
З досвідом і спритністю фронтовика він із зібраних Туркеничем і Тимофієм трісок і сухого полину розвів невеликий вогонь, приладнав дві половинки розбитої цеглини і поставив на них консервну банку з пригорщею пшениці. Воду ледве розшукав Туркенич: у найдальшому кінці табору, де місцевість різко понижувалась до яру, темніла ще не висохла калюжка затхлої, зелено-коричневої води. Тут товпилися полонені, обережно за-черпуючи похідними баклажками дорогоцінну рідину. У запасливого Тимофія знайшлася ще одна консервна банка.
– Цю я вчора приховав, у піску закопав. Нас троє, так що вечерю варитимемо не один раз. Поспішайте, братці, поспішайте, незабаром з вишок сторожі з кулеметів сигнал довгою чергою дадуть, тоді вогонь доведеться погасити.
Синій димок вився з-під почорнілих, потрісканих цеглин, білі бульбашки скипали у майже чорній воді. Похмуро сиділи навколо вогню друзі, зрідка перекидалися короткими фразами – згадками про тяжко пережитий день.
– Що ж, давайте вечеряти,- пробуючи вариво гладенько виструганою паличкою, сказав Лагутін,- кажуть, гаряче сирим не буває. Їли поспішаючи, поглядаючи на конвоїрів, які чергували на вишках. Як тільки зовсім стемніло, почувся сигнал відбою, і весь табір завмер.
Курити вночі суворо заборонялося, на вогник цигарки з'являвся поліцай, і палиця звалювалася на того, хто насмілився порушити наказ.
А на ранок -знову перевірка, похід на «продсклад» – згорілий елеватор, а потім – нестерпне «навчання».
Через тиждень, увечері, коли Лагутін і його друзі сиділи біля вогню і готували «страву», до групки полонених підійшов поліцай.
Помахуючи палицею біля обличчя Туркенича, він уїдливо кинув:
– До пана коменданта.
Лагутін і Тимофій тривожно подивилися на свого товариша: немало людей, викликаних на допит, не повернулися з комендантського приміщення… Туркенич встав і не поспішаючи, розміреною ходою пішов попереду конвоїра в глиб таб^ру.
– Ти що, думаєш, до тещі на млинці тебе кличуть? – закричав поліцай і навідліг ударив Туркенича палицею між лопаток.- Ану, швидше!..
Туркенич нервово сіпнувся і не оглядаючись прискорив ходу.
Біля входу в комендатуру полоненого ретельно обшукали. Дві сильних злючих вівчарки стежили за кожним рухом есесівця, який керував обшуком, готові вчепитися полоненому в горло.
– Проходь! – коротко сказав есесівець, показуючи Туркеничу на двері у кімнату коменданта.
Самого коменданта не було, за його столом сидів помічник, якого Туркенич бачив біля воріт табору, коли відбирали на розстріл «чорних». Підсліпуватий, в круглих окулярах з золотими обідками, він стомлено рився у купі паперів. По обидва боки крісла свого начальника стояли поліцаї.
Байдуже, ніби продовжуючи уже почату розмову, помічник коменданта, який непогано говорив російською мовою, запитав писаря, що сидів у кутку кімнати за маленьким столиком:
– Взятий біля переправи? Пробирався до лінії фронту?
Писар, мов заведений автомат, схилив голову:
– Справді так. Документи у синій папці.
– А-а, в синій,- потягнувся до краю стола помічник коменданта і, діставши загорнуті у папір документи, відібрані німецьким патрулем, не поспішаючи протягнув:
– Значить, удвох ішли. З ким же?
Туркенич мовчав. Гітлерівець так само спокійно і холодно знову запитав:
– Я тебе питаю: з ким ти йшов?
– З бійцем моєї частини,- відповів Туркенич. – І куди йшов?
– Хотів вийти з оточення.
– Де поранений?
– В бою нашої батареї з танками. Помічник коменданта дещо пожвавішав.
– О, це цікаво. Танки, звичайно, знищили батарею? Знаєш, як це… оцей… ну, розумієш, білизну гладять… а згадав: утюг.
Він зробив кілька кругоподібних рухів, показуючи, як танки повинні «утюжити» підбиті гармати.
Туркенич знову промовчав.
Фашист кивнув головою, ніби не сумнівався в тому, що батарея росіян була знищена.
– Ну, звичайно, від ваших гармат залишився тільки… Як це? Порох! Так-так, порох! Адже німецькі танки надзвичайно сильні машини, правду я кажу? І, не діждавшись відповіді, запитав:
– Твоє прізвище… Тур… Туркенич?
– Так.
– А звати Іван? Адже всі росіяни Івани, ха-ха!
Поліцаї підлесливо посміхнулись. Офіцер продовжував розглядати документи.
– Де жив?